Одна лише обставина вражає більше, ніж вражаюча відповідь короля саксів: те, що увічнив її ісландець, людина, в жилах якої текла кров переможених. Це так само, начеб якийсь карфагенянин доніс до нас згадку про звитягу Реґула{769}. Немарно Саксон Граматик{770} у своїх "Gesta Danorum"[489] зазначає: "Жителів Туле (Ісландія) втішає вивчення й занотовування історії всіх народів. І для них не менш почесно оприлюднювати чужі здобутки, ніж власні".
Не той день, коли сакс промовив свої слова, а той, коли ворог увічнив їх, позначив віху в історії. Віху, яка прозирає щось таке, що й досі залишається в майбутньому: забуття відмінності крові та націй, єднання роду людського. Сила пропозиції ґрунтується на ідеї батьківщини; переповівши її, Сноррі переборює її й підноситься над нею.
Данину шани ворогові віддає також Лоуренс{771} в останніх главах "Seven Pillars of Wisdom"[490]; звеличуючи мужність німецького загону, він пише: "Тоді вперше за цю війну, я відчув гордість за людей, які вбивали моїх братів". І згодом додає: "They were glorious"[491].
Буенос-Айрес, 1952 р.
Нове спростування часу
Vor mir war keine Zeit, nach mir wird keine seyn.
Mit mir gebiert sie sich, mit mir geht sie auch ein.
Daniel von Czepko. "Sexcenta monodisticha sapientum"[492], III (1655)
Вступ
Якби це спростування (або його заголовок) було надруковано в середині XVIII століття, воно б збереглося в бібліографіях Г'юма і, можливо, удостоїлося б рядка Гакслі або Кемпа Сміта{772}. Надруковане 1947 року – після Берґсона, – воно залишається запізнілим reductio ad absurdum[493] вчення останнього або, гірше того, марною витівкою аргентинця, заблукалого в метафізиці. Обидва припущення ймовірні і, можливо, справедливі; щоб їх заперечити, я не можу запропонувати ніяких несподіваних умовиводів, оскільки володію лише зачатками діалектики. Теза, яку я маю намір оприлюднити, така ж давня, як стріла Зенона або колісниця грецького царя в "Міліндапаньхи"{773}; новизна (якщо вона взагалі існує) полягає в застосуванні класичного методу Берклі. У нього і в його послідовника Девіда Г'юма є чимало місць, які суперечать моїй тезі або й спростовують її; а проте я вважаю, що зробив неминучі висновки з його вчення.
Перша стаття (А) датована 1944 роком і з'явилась у 115-му числі журналу "Sur"[494]; друга – датована 1946 роком і є переглядом першої. Я свідомо не роблю з двох статей одну, розуміючи, що читання двох схожих текстів може полегшити сприйняття своєрідного матеріалу.
Кілька слів про назву. Усвідомлюю, що вона – взірець неоковирності, яку логіки називають contradictio іп adjecto[495], адже вважати це новим (або старим) спростуванням часу означає надавати йому часове значення, тобто вводити поняття, яке наміряєшся відкинути. А проте я залишаю його, щоб цей легкий жарт слугував доказом того, що я не перебільшую значення такої гри слів. До того ж сама наша мова так просякнута часом, так ним живе, що, ймовірно, на цих сторінках не знайдеться жодної фрази, яка б певним чином його не вимагала або на нього не покликалася.
Я присвячую ці нотатки моєму предку Хуанові Крісостомо Лафінуру (1797–1824), котрий залишив аргентинській літературі принаймні один незабутній одинадцятискладовий рядок і намагався реформувати викладання філософії, очищаючи її від теологічних нашарувань і витлумачуючи з кафедри принципи Локка та Кондільяка{774}. Він помер у вигнанні; йому, як і всім нам, судилося жити в невідповідний час[496].
X. Л. Б.
Буенос-Айрес, 23 грудня 1946 р.
А
І
У плині життя, присвяченого літературі та (іноді) метафізичному збентеженню, я прозирав або передчував певне спростування часу, в яке сам не вірю, але яке зазвичай приходить до мене вночі і в обтяжливі години сутінків з примарною наполегливістю аксіоми. Таке спростування певною мірою міститься в усіх моїх книгах: йому передують поезії "Епітафія на будь-якій могилі" та "Трюк" з мого "Шалу Буенос-Айреса" (1923); його виявляють деякі сторінки "Еварісто Каррієґо" (1930) й наведене нижче оповідання "Відчуття смерті". Жоден з перелічених текстів не вдовольняє мене, навіть передостанній, в якому загадковість і пафос домінують над ясністю та обґрунтованістю. В цій статті я спробую їх обґрунтувати.
До цього спростування мене спонукали дві причини: ідеалізм Берклі та принцип тотожності нерозрізненних Ляйбніца.
Берклі ("Principies of Human Knowledge"[497], 3) завважив: "Усі погодяться, що ні наші думки, ні пристрасті, ні створені нашою уявою образи не існували б без нашої свідомості. Для мене так само очевидно, що будь-які відчуття або втілені відчуттями образи – хоч би як вони сполучалися між собою (id est[498] хоч які б предмети вони утворювали) – не можуть існувати інакше як у свідомості, що їх сприймає… Я стверджую, що цей стіл існує; тобто я його бачу й доторкаюся до нього. І якщо поза своїм кабінетом я стверджую те саме, то хочу сказати цим лише одне: якби я там був, то сприймав би його, або його сприймає хтось інший… Говорити про якесь абсолютне існування неживих предметів незалежно від того, сприймає їх хтось чи ні, по-моєму, безглуздо. Їхнє esse є percipi[499], їхнє існування поза свідомістю, що їх сприймає, неможливе". У 23-му розділі, передбачаючи заперечення, він додає: "Але ж простіше простого, скаже хтось, уявити дерева в лузі або книги в бібліотеці, поруч з якими немає нікого, хто б їх сприймав. Авжеж, це простіше простого. А проте, запитую я вас, хіба ви не відтворили в свідомості певні образи, які ви називаєте "книгами" та "деревами" у виключивши при цьому образ того, хто їх сприймає? І хіба ви самі в цю мить їх не уявляли? Я не заперечую, що свідомість здатна уявляти образи; я заперечую, що предмети можуть існувати поза свідомістю". Втім, у 6-му розділі він уже заявив: "Є істини такі очевидні, що для того, аби побачити їх, досить лише розплющити очі. Одна з них надзвичайно важлива: і небесне склепіння, і земні шати – всі предмети, що становлять величну будову Всесвіту, – не існують поза свідомістю; єдина форма їхнього існування – це їхнє сприйняття; коли ми не думаємо про них, вони не існують або існують лише у свідомості Вічного Духу".