Епіктет ("Пам'ятай головне: двері відчинені") та Шопенгауер ("Хіба монолог Гамлета не є роздумами злочинця?") підготували сторінки, на яких виправдали самогубство; а що ці його оборонці заздалегідь упевнені у власній правоті, це змушує нас читати їх не надто уважно. Те ж саме було у мене з "Біатанатосом", поки за сюжетом загальновідомим не відчув – чи то мені здалося, що відчув, – сюжет прихований, езотеричний. Ми ніколи не дізнаємося, чи то писав Донн "Біатанатос", маючи на меті натякнути на цей прихований сюжет, чи то осяяння – можливо, миттєве й непевне – підказало йому цей сюжет і змусило взятися до роботи. Більш вірогідним мені видається останнє; гіпотеза щодо книги, яка – щоб сказати А – каже Б, на кшталт криптограми, є штучною; інша справа припущення, що до роботи його спонукало невиразне передчуття. Г'ю Фосет{646} вважав, що Донн сподівався увінчати самогубством свою працю на захист самогубства; те, що Донна потішала ця думка, – і можливо, і вірогідно; те, що її достатньо, щоб витлумачити "Біатанатос", звичайно, смішно.
У третій частині "Біатанатоса" Донн розмірковує про згадувані в Святому Письмі випадки добровільної смерті; жодній іншій він не приділяє стільки місця, скільки смерті Самсона. Спочатку він стверджує, що ця "виняткова людина" є символом Христа і нібито грекам він послужив прообразом Геракла. Франсиско де Віторія{647} та єзуїт Грегоріо де Валенсія{648} не внесли Самсона до переліку самогубців; спростовуючи їх, Донн наводить останні слова Самсона, які той прорік, перш ніж здійснити свою помсту: "Нехай помру я разом із филистимлянами!" (Книга Суддів, 16, 30). Так само він заперечує припущення святого Августина, котрий стверджував, нібито Самсон, поваливши стовпи храму, не був винний ні в чужих смертях, ні у власній, бо підкорився спонуканню Святого Духа "наче меч, лезо якого спрямовує той, хто ним володіє". ("Град Божий"{649}, 1, 20). Довівши безпідставність цієї тези, Донн завершує розділ висловлюванням Беніто Перейри{650} про те, що Самсон у своїй смерті так само, як в інших діяннях, був символом Христа.
Перетлумачивши тезу святого Августина, кйетисти{651} вирішили, що Самсон "убив себе разом із филистимлянами, підмовлений Дияволом" ("Іспанські єретики"{652}, V, 1, 8); Мілтон ("Самсон-борець", in fine) виправдав приписуване йому самогубство; Донн, як мені здається, вбачав тут не казуїстичне питання, а певну метафору чи образ. Його не цікавила ця історія із Самсоном – та й чому вона мала б його цікавити? – або радше Самсон цікавив його лише як "символ Христа". У Старому Заповіті немає жодного героя, якому б не віддавали таку шану: Адам для святого Павла – провісник Того, хто має прийти; Авель для святого Августина є втіленням смерті Спасителя, а його брат Сиф{653} – воскресіння; для Кеведо "Йов був чудовим прообразом Христа". Донн удався до такої банальної аналогії, щоб його читач зрозумів: "Усе сказане Самсоном може бути брехнею; але сказане Христом – ні".
Розділ, безпосередньо присвячений Христу, не є надто піднесеним. Він обмежується двома посиланнями на Святе Письмо: це фраза "власне життя Я за вівці кладу" (Євангелія від св. Іоанна, 10, 15) і доволі цікавий вираз "віддав духа", вживаний усіма чотирма євангелістами у значенні "помер". Із цих висловлювань, що підтверджуються віршем "Ніхто в Мене його (життя. – Прим. перекладача) не бере, але Я Сам від Себе кладу його" (Євангелія від св. Іоанна, 10, 18), випливає, що не хресні муки вбили Христа, а що насправді він покінчив життя самогубством, чудесним способом добровільно віддавши духа. Донн зробив це припущення 1608 року; а 1631-го він умістив його до проповіді, яку прочитав перед смертю у капличці Вайтхола.
Проголошена мета "Біатанатоса" – викрити самогубство; головна – довести, що Христос сам заподіяв собі смерть[385]. Те, що, оприлюднюючи цю тезу, Донн обмежився одним рядком із святого Іоанна і повторенням словосполучення "віддати духа", видається неймовірним і навіть неможливим; поза сумнівом, він волів не наголошувати на блюзнірській темі. Для християнина життя та смерть Христа – центральна подія всесвітньої історії; попередні століття готували її, наступні – відтворюють. Перш ніж із пороху земного був створений Адам, перш ніж твердь відділила воду від води, Отець уже знав, що Син помре на хресті, і створив землю та небо, аби ті були коном, на якому мала розігратися ця майбутня смерть. Ісус помер добровільно, доводить Донн, отже стихії, і Всесвіт, і покоління людей, і Єгипет, і Рим, і Вавилон, і Юдея були видобуті з нічого заради його смерті. Можливо, й залізо було створено заради цвяхів, шпичаки – заради тернового вінка, а кров і вода – заради рани. Ця барокова ідея проглядається у "Біатанатосі". Ідея Бога, який зводить Всесвіт, аби звести ешафот.
Перечитавши ці нотатки, я згадую трагічну постать Філіппа Батца, відомого в історії філософії як Філіпп Майнлендер. Він, як і я, був захопленим читачем Шопенгауера. Під його впливом (а також, імовірно, під впливом гностиків) він вигадав, ніби всі ми – частинки одного Бога, який на початку часів знищив себе, прагнучи небуття. Всесвітня історія – похмура агонія цих частинок. Майнлендер народився 1841 року; а 1876-му він надрукував книгу "Філософія зречення". Того ж року він покінчив життя самогубством.
Паскаль
Мої друзі кажуть мені, що думки Паскаля придаються їм до мислення. Насправді в світі не існує нічого, що не слугувало б стимулом для мислення; що стосується мене, то я ніколи не вважав, що ці знамениті атоми можуть сприяти розв'язанню проблем, примарних чи справжніх, які вони уособлюють. Я в них бачив радше присудки до підмета Паскаля, риси або епітети Паскаля. Так само як визначення quintessence of dust[386] не допоможе нам зрозуміти всіх людей, а лише принца Гамлета, визначення roseau pensant[387] не допоможе нам зрозуміти всіх людей, а лише Паскаля.
Здається, Валері звинувачує Паскаля у свідомій драматизації; справа в тому, що його книга відбиває не образ якогось учення чи діалектичного методу, а лише загубленого у часі та просторі поета. У часі, бо якщо майбутнє та минуле нескінченні, то насправді не існує "коли"; у просторі, бо якщо кожна істота рівновіддалена від нескінченно великого і нескінченно малого, то не існує й "де". Паскаль зневажливо згадує "думку Коперника", проте його твір відбиває запаморочення теолога, вигнаного зі світу "Альмагеста"{654} й заблуканого у коперниковім Всесвіті Кеплера{655} та Бруно. Світ Паскаля – це світ Лукреція (а так само й Спенсера), але нескінченність, що сп'янила римлянина, француза лякає. Правду кажучи, один шукає Бога, а другий наміряється звільнити нас від страху перед богами.