Інакше кажучи, Беатріче – не символ віри, не силуваний і безпідставний синонім слова "віра"; насправді в світі існує щось таке – якесь особливе почуття, внутрішній поступ, низка аналітичних станів, – що можна позначити двома символами: перший, досить убогий, – це слово "віра"; другий – Беатріче, славетна Беатріче, котра спустилася з неба й увійшла до Пекла, щоб урятувати Данте. Не знаю, наскільки точна теза Честертона; знаю, однак, що алегорія тим краща, чим важче звести її до схеми, до холодного вогню абстракцій. Є письменники, котрі мислять образами (приміром, Шекспір або Донн, або Віктор Гюґо), і письменники, котрі мислять абстракціями (Бенда{590} або Бертран Расел); а priori перші нічим не кращі за других, але коли абстрагований, розсудливий письменник хоче бути також вигадником або хоче, щоб його вважали таким, якраз і відбувається те, про що попереджав Кроче. Відзначимо, що логічний процес прикрашається та видозмінюється автором "на сором для розуміння читача", – як зазначив Вордсворт. Як очевидний зразок цієї вади можна навести приклад Хосе Ортеґи-і-Ґассета, чий здоровий глузд захаращується важкими й недоречними метафорами; таке часто трапляється і з Готорном. В усьому іншому ці письменники – антагоністи. Ортеґа здатний розмірковувати – добре чи погано, – але не вигадувати; Готорн був людиною уяви – постійної та своєрідної, – яка, однак, опиралася розуму. Не скажу, що він був нерозумний; я лише кажу, що він думав образами, інтуїцією, як зазвичай думають жінки, не вдаючись до діалектичного мислення. Йому зашкодила одна естетична помилка: пуританське бажання перетворювати кожну вигадку на притчу спонукало його додавати до них напучення, а часом перекручувати їх і спотворювати. Збереглися чернетки, де він стисло занотовував сюжети; в одній з них, за 1836 рік, зазначається: "Змія живе у шлунку людини, вона харчується тим, що та перетравлює від п'ятнадцяти до тридцяти п'яти років, завдаючи їй страшних мук". Цього було б досить, однак Готорн вважає за необхідне додати: "Це могло б бути символом заздрощів або ще якогось злосливого почуття". Інший приклад, цього разу датований 1838 роком: "Відбуваються дивні, загадкові, жахливі речі, які руйнують щастя героя. Той звинувачує таємних ворогів, але зрештою розуміє, що він сам винуватець і причина своїх нещасть. Мораль: наше щастя залежить від нас самих". Ось іще приклад, за той самий рік: "Один чоловік, коли не спить, думає про друга добре й повністю йому довіряє, одначе його непокоять сни, в яких друг поводиться, наче смертельний ворог. Зрештою з'ясовується, що справжнім є той характер, який йому снився. Сни мали підставу. Поясненням може бути інстинктивне усвідомлення істини". Насправді кращі ті чисті фантазії, які не потребують виправдання або моралі й за якими немає нібито нічого, крім непевного жаху. Нотатка 1838 року: "В людському середовищі уявити людину, чия доля та життя повністю залежать від іншої людини так, начеб ці двоє перебували в пустелі". А ось іще одна, варіант попередньої, зроблена Готорном через п'ять років: "Людина сильної волі наказує іншій, морально залежній від неї людині, зробити певний вчинок. Той, хто віддав наказ, помирає, а інший до кінця своїх днів продовжує його виконувати". (Не знаю, в який спосіб Готорн виклав би цей сюжет; не знаю, чи вирішив би він, що вчинок має бути банальним, чи певною мірою жахливим або фантастичним, чи, можливо, принизливим). Ось іще одна нотатка, темою якої також є рабство, залежність: "Один багач заповідає свій дім бідному подружжю. Бідняки переїздять у цей дім; їх зустрічає похмурий прислужник, якого, згідно із заповітом, їм заборонено звільняти. Прислужник тероризує їх; зрештою з'ясовується, що це і є той чоловік, котрий заповів їм дім". Наведу ще два досить цікаві записи, темою яких (до якої зверталися також Піранделло{591} та Андре Жід) є збіг або змішання плану естетичного та плану буденного, реальності та мистецтва. Ось перший приклад: "Двоє людей чекають на вулиці якоїсь події й появи головних дійових осіб. Тимчасом подія вже відбувається, і вони самі є дійовими особами". Інший, більш складний: "Людина пише оповідання й переконується, що дія розвивається всупереч її намірам; персонажі діють не так, як вона хотіла б; відбуваються непередбачені речі і наближається катастрофа, якої вона марно намагається уникнути. Це оповідання може передрікати її власну долю, і одним із персонажів є вона сама". Такі ігри, такі миттєві сполучення світу вигаданого та світу реального – тобто світу, який ми в процесі читання сприймаємо як реальний, – є (або здаються нам) сучасними. Їхні витоки, їхні прадавні витоки, можливо, в тому місці "Іліади", де троянка Єлена плете килим, і візерунок, що його вона робить, складають битви та лихоліття самої Троянської війни. Ця ознака, мабуть, вплинула на Верґілія: в "Енеїді" той пише, що Еней, воїн, котрий брав участь у Троянській війні, приплив до Карфагена і в храмі побачив мармурові статуї, що відтворювали епізоди цієї битви, й серед численних фігур воїнів знайшов і власну фігуру. Готорн полюбляв ці контакти вигадки й реальності, такі собі мистецькі відбитки та подвоєння; з наведених мною нотаток також помітна його схильність до пантеїстичної точки зору про те, що кожна людина – це й інші люди, що одна людина – це всі люди.
У цих нотатках можна помітити й дещо суттєвіше за подвоєння та пантеїзм – я маю на увазі, суттєвіше для людини, котра прагне стати романістом. Очевидно, що стимулом для Готорна, вихідною точкою для нього зазвичай були ситуації. Ситуації, а не характери. Готорн спочатку вигадував – можливо, несамохіть – якусь ситуацію, а потім шукав характери, які б її втілили. Я не романіст, але підозрюю, що жоден романіст так не чинить: "Я вважаю, що Шомберґ реальний", – писав Джозеф Конрад про одного з найприкметніших персонажів свого роману "Victory"[336], і таке міг би чесно стверджувати будь-який романіст про будь-якого персонажа. Пригоди "Дон Кіхота" вигадані не надто вдало; мляві, антитетичні діалоги-міркування – здається, так визначає їх автор – грішать неправдоподібністю, а проте немає сумніву в тому, що Сервантес добре знав Дон Кіхота й міг вірити в нього. Наша віра у віру романіста вища за всі недоречності та похибки. Що важать неймовірні або безглузді вчинки, якщо ми знаємо, що автор вигадав їх не для того, аби вразити нас, довірливих, а щоб окреслити своїх персонажів. Що важать дрібні скандали й таємничі злочини, які відбуваються при уявному данському дворі, якщо ми віримо в принца Гамлета. А Готорн, навпаки, спочатку вигадував ситуацію або низку ситуацій, а вже потім створював людей, яких вимагав його задум. Цей метод дозволяє створювати чудові оповідання, бо в них, з огляду на їхню стислість, сюжет помітніший за дійових осіб, але не романи, структура яких (якщо вона є) проступає лише наприкінці і де один невдалий персонаж може заразити неправдоподібністю всіх інших, які діють поряд з ним. З наведених міркувань заздалегідь можна зробити висновок, що оповідання Готорна переважають романи Готорна. Гадаю, так воно і є. У двадцяти чотирьох розділах "Червоної літери" чимало написаних міцною й емоційною прозою пасажів, що закарбовуються в пам'яті, але жоден з них не зворушив мене так, як дивна історія Векфілда з "Twice-Told Tales"[337]. Готорн прочитав в одному щоденнику – або заради своїх літературних цілей вигадав, нібито прочитав у одному щоденнику, – про якогось англійця, котрий без жодних на те підстав залишив дружину, оселився неподалік від свого дому і там, непомітно для всіх, прожив двадцять років. За ці довгі роки він щодня проходив повз власний дім або дивився на нього з-за рогу і часто бачив свою дружину. Коли його вже вважали мертвим, коли його дружина змирилася зі своїм удівством, він одного дня прочинив двері свого дому й увійшов. Просто, начеб його не було там лише кілька годин. (І до дня своєї смерті він залишався зразковим чоловіком.) Готорн із хвилюванням прочитав про цей дивний випадок і спробував зрозуміти, уявити його. Він розмірковував над цією темою; оповідання "Векфілд" – здогадна історія цього самітника. Тлумачень цієї загадки може бути безліч; побачимо, яке дав їй Готорн.