Третя жінка на те:
— А тепер, дивіться, й на передмістю по-панськи! Перше носили корсет червоний або синій, шнурований, та не туго, як тепер, і по верху, голова в квітках, коса зі стяжками... А тепер... Кравці тепер такі моди позаводили!..
І згадали бабусі давні часи — люба їм розмова. Гадками літали вони яких тридцять, сорок літ у минувшині, коли ще була мода своя, а не завезена з чужини. Всіх їх — кого більше, кого менше — боліло, що ті часи вже минули; тепер на діти все купуй та й купуй обнову, а в тім ні находитися, ні на се надивитися.
І Магері була своя розмова дуже до вподоби. Він от таки сьогодні мав гризоту через строї.
— Мій тато,— почав він,— пам'ятаю, як убереться взимі в бекешу, підбиту кожухом, як підпережеться поясом, шапка баранкова на завісах, велика,— аж любо подивитися! Бувало каже мені держати пояс. А пояс був шовковий, золотом тканий, довгий,— ще донедавна були з нього стяжки при корогві в горішній церкві. То я бувало стану на стільчик, бо малий був, і держу один кінець пояса, а тато небіжчик — дай йому, боже, царство небесне! — притримує другий кінець пояса при стані, крутиться до мене і складає пояс на собі рівно, на дві-три п'яді широко. Як вийшов на місто — хлоп, як мур! А вліті зелений або синій жупан візьме на себе, знову поясом перепаше, солом'яний капелюх на голову — ото носилися!
— То так на передмістю було,— пояснили Магері слухачі.
— Ну, бо й мій тато був із передмістя. А в місті як було? Також не носилися так, як тепер.
— В чемерках ходили,— завважив хтось.
— Взимі в чемерках із кожухом; літом у капотах отаких, як ота моя. Ще нас тільки кількох тримається старого, а всі інші — куці шваби. Та от і я швабську шапку часом ношу: інших і не продають, а сам не зроблю.
— Та-бо перше й весілля не так велося,— почала знову Сороцька.— В четвер були заручини, у вівторок весілля, на другий четвер виводини. Цілий тиждень тяглося. А тепер від полудня до вечора — та й по всім, як із батога тріснув!
Магера був рад і самій розмові, й тому, що за розмовою час минав скорше: може, тим часом віднайдуть молодого й минеться клопіт. Але розмова ввірвалася; так і видко було по всіх неспокій. Щоб як-небудь знову забавити гостей, Магера почав усіх жінок частувати своєю табакою. Мусили жінки брати, бо старий не вступався. Як непри-вичні, вони всі так гірко почали пчихати, що аж поплакалися.
— Чемериці досипав до табаки! Нам на збитки! — нарікали жінки, витирали сльози і сміялися одна з одної.
Магера виясняв, що ні: се лиш його табака така добра, правдива російська, та ще й з житнім цвітом до того.
Здавалося, бавилися гості і без весілля добре, а проте після табаки всі знов замовкли, мов води в рот набрали,— чи ще нема молодого? Може, й справді де пропав, або захорував, або зробив собі що?.. Вже вечоріє, а його нема!.. І декотрі жіночки вже відійшли собі набік, іншу раду радити, свою, жіночу. Діло було не таке просте, як би кому здавалося; годилося його розважити гуртом і помалу і з усіх боків... Се ж справді небувала річ, щоб жених перед вінчанням утік! Буде про що побалакати хоч із місяць...
Магера пішов до хати. Вже й йому терпцю не стало; мусив звідатися в жінки, чи ще не найшли молодого. Жінка побачила його й вийшла йому назустріч.
— Пропали два веприки, все м'ясо застигне! — сказала вона так, як би їй не молодої було жалко, тільки веприків. А то вона сестру жалувала.
— Ще не найшли? — спитався Магера.
— Ні! Іди-но ти, може, ти його де найдеш. Уже по всіх закамарках, стодолах, ямах шукали — і нема! Сестра з розуму зійде. Така ганьба!
— Де ж я його буду шукати? Радше йду собі додому спати, і вже!
І справді Магера пішов зараз додому. Йому було так прикро, що між людей уже й не мав гадки сьогодні показуватися. Щоб його не стрітило багато людей, він навіть не вертав звичайною, коротшою дорогою, через місто, тільки пішов попри цвинтар, де менше людей ходило.
Іде він задуманий і лихий та розбирає в своїй голові не-чувану пригоду, коли дивиться на цвинтар — стежечкою поміж могилками хтось походжає собі. На цвинтарі дерева й корчі — не видко добре. Магера йде до хвіртки, відчиняє, дивиться ще ліпше — молодий Ланович ходить! У першій хвилині хотів старий підбігти до нього, вхопити за чуприну й так вибити, щоб на ціле життя попам'ятав своє весілля. Але зараз прийшло на думку, що сполохає його і він утече. Ще життя собі відбере, бо не знати, що в гадці має.
— Андрію! — крикнув Магера зовсім лагідно. Ланович стрепенувся й оглянувся.
— Не втікай, Андрію! Не втікай! Я тобі не ворог! Май розум!
Андрій справді не втік, лише почекав.
— Що ти доброго робиш, хлопче? — спитався Магера й поклав йому руку на плече, щоб у потребі придержати його.
Андрій заплакав, як дитина.
— Домінки мені жаль! Мама мене перемовила...
— І ти аж тепер нагадався?
— Ви мені нагадали! Сими листами нагадали, що спалили їх! Мені тепер із думки не сходить...
— Що ж гадаєш робити?
— Порадьте, вуйку! Я до шлюбу не піду.
— Треба було мені скоріше сказати, а так тепер, що я тобі пораджу? Одно тобі лише скажу, що тепер і Домінка не вийшла би заміж за такого смаровоза, як ти, та й ще по тім усім, що ти наробив.
Гадка була така подібна до правди, що Ланович аж зупинився.
— Обітри очі й ходи! Ти, бачу, трохи випив і не є при добрім розумі.
Ланович вагався.
— Ходи, я тобі кажу! Скажемо, що тобі зробилося недобре і вже. Ходи, ходи!
Ланович справді пішов за вуйком.
— А не дивися так, як би ти три дні не їв! Голова догори! Се ж на своє весілля йдеш! Там чекає на тебе Юлька, така гарна, що аж забудешся!
Цілу дорогу розважав Магера Андрія, говорив усячину, та для більшої певності взяв його під руку. Перед самим домом молодої Андрій нараз став, але в ту саму хвилину вибігло з хати кілька з родини й так обступили його, що про утечу й гадки не могло бути. Пішов Андрій у світлицю, як ягня на заріз.
Але Магера аж відітхнув легше. Зараз віднайшов свою жінку і потішив її: "Не журися, не пропадуть веприки: з'їмо їх!"
Потім пішов і до гостей, що вже почали розходитися, й потішив їх також:
— Не втікайте! Є молодий, весілля буде! Самі ж ви казали, що тепер нові часи,— все мусить бути інакше...