— Руки вгору!
Кіндрат машинально й злякано підняв руки. Але в цей мент Петро, теж піднявши руки вгору, з усього розгону вдарив кулаком по скроні Ангуана. Антуан, як переломлений, упав набік. Але одночасно вибухнуло два постріли. Петро вхопився правою рукою за лівий бік грудей. А Кіндрат кинувся на схиленого набік Антуана і вхопив у нього з ослаблих рук револьвери. І зараз же застукав одним із них до Жозефа й закричав:
— Стій! Стій! Буду стріляти!
Жозеф, який при пострілах Антуана був злякано озирнувся, ще раз повернув на мент назад голову, блимнув широкими від жаху очима й зараз же, звернувши до тротуару авто, зупинив його. А Кіндрат кинувся до Петра:
— Що, Паню, що? Тебе ранено? Ранено.
— Здається... — трудно сказав Петро, що став увесь сірим, як замазка.
Жозеф одчинив дверцята автомобіля й з тими самими повними жаху очима зашепотів:
— Швидше тікайте! Швидше! Совєтські їдуть за нами, вони зараз доженуть нас. І не кричіть, нас усіх арештують. Тікайте!
Кіндрат навів на нього револьвер.
— Звертай з цієї улиці, вези до першої клініки! Чуєш? Спитай, де найближча. А то зараз же тебе в поліцію! Швидко!
Жозеф зачинив двері автомобіля й побіг кудись убік, очевидно, питати про клініку. Антуан із заплющеними очима, без капелюха, що, збитий ударом, валявся під ногами, все так само лежав переломлений на правий бік, і з носа через губу й підборіддя текла густа, майже чорна кров. А Петро, теж із заплющеними очима, теж мертво-сірий, усе тримав праву руку на грудях і важко хилився на правий бік до Кіндрата. Кіндрат обняв його, нетерпляче поглядав через віконце дверцят. Нарешті Жозеф прибіг, ускочив в авто, озирнув усіх, і, пустивши мотора, почав завертати вбік. Кіндрат тривожно поглядав на Петра, міцно тримав його лівою рукою й зиркав на Жозефа, не випускаючи з правої руки револьвера.
Раптом авто стало. Жозеф вистрибнув з нього, підбіг до дверців збоку, одчинив і зашепотів, не дивлячись в очі Кіндратові:
— Клініка. Виходьте.
Петро ледь розплющив очі й за допомогою Кіндрата почав висувати своє велике тіло з машини. Жозеф підхопив його знадвору, а Кіндрат підтримував і підпихав зсередини. Коли Петро нарешті ступив обома ногами на землю, вони підхопили його під руки й повели до залізної брами, за якою заневеличким подвір'ям, посипаним жорствою, стояв одноповерховий білий будинок. Із нього вибігло двоє чоловіків у білих халатах з ношами в руках. Петра поклали на них і понесли в дім. А Жозеф зараз же, не глянувши ні разу в очі Кіндратові, не сказавши ні слова, прожогом кинувся в своє авто і рвонувся ним по вулиці.
Через півгодини лікар, невеликий, сивуватий, з короткими чорними вусами і стомленими очима чоловік, говорив Кіндратові:
— Становище раненого серйозне, але не безнадійне. Куля засіла в легенях. Треба оперувати. І то негайно.
Говорив він майже байдужим, стомленим голосом — скільки він уже бачив і оперував тих серйозних і не безнадійних людей.
Петро вже майже нічого не чув, бувши в напівнепритомному стані. Він, переодягнений у білизну лікарні, лежав у білому ліжку й часто дихав. Кіндрат на все казав "уй, уй", на половину не розуміючи від хвилювання й тривоги, що йому говорилося. Лікареві він сказав, що Петро сам себе ненавмисно ранив, необережно поводячись з револьвером. Петро не заперечував, і лікар не цікавився подробицями, які його професії не торкались.
* * *
Операцію було зроблено, кулю витягнено, але стан Петра не поліпшився, навпаки, немовби погіршився, — виявилося запалення легенів. Кіндрат, оселившись в одній кімнаті з пораненим, майже не відходив од нього. А виходячи куди-небудь з клініки хоч на півгодини, настійно прохав адміністрацію нікого не допускати до хворого. Що Жозеф не зрадив удруге, він у цьому був майже певний, бо це йому самому найперше загрожувало б різними прикрощами.
З огляду на те, що Петро весь час гарячкував, Кіндрат не хотів повідомляти Мабель. Але сам про себе постановив, що, як тільки Петрові хоч трохи стане краще, він неодмінно викличе її до клініки, навіть не спитавшись Петра.
Нарешті, температура трохи спала, Петро вже був притомний, і Кіндрат рішив, що можна покликати Мабель. Одначе він наперед спитав лікаря, чи не може пошкодити хворому, коли до нього завітає людина, яка йому є дорога, але яка може схвилювати його.
— Коли хвилювання приємне, шкоди не може бути, — байдуже відповів лікар. — Навпаки, це може піддати сил і опорности в боротьбі з хворобою. Оптимізм і радість, молодий чоловіче, є найкращий лік для того, хто на нього ще здатний. Кіндрат зараз же пішов до телефонної будки клініки, скомпонував номер телефона Мабель і приклав слухавку до вуха. Година була така, що Мабель повніша могла бути дома, — друга пополудні. І дійсно в слухавці зачувся жіночий голос з англійським акцентом:
— Алльо! Хто телефонує?
— Я хотів би місіс Мабель Стовер.
— Я є місіс Мабель Стовер. Хто питає?
— Тут є Кінд. Кінд. Ви знаєте, хто це?
Якщо б голос сказав, що не знає, то ясно було б, що треба було швидше класти слухавку й шукати іншого способу знестися з Мабель. Але жіночий голос не то що сказав, а закричав:
— О, Кінд?! О, яке шастя! О! Де він? Де?
На це Кіндрат поспішно сказав, тримаючи зарані наготовану записочку:
— Приїздіть зараз на ріг таких улиць.
І він прочитав назви двох улиць, що були недалеко від клініки. І з тієї самої записочки процитував фразу:
— Як приїдете, одпустіть своє авто, а самі ждіть. Виїздіть зараз же.
— Добре. Я зараз їду.
Кіндрат непомітно викликав інферм'єрку, яка була при Петрові, до коридору, сказав їй пошепки, що має на короткий час одлучитись із клініки, але попрохав її не говорити нічого про це хворому і до нього абсолютно нікого не пускати.
Не дійшовши до призначеного для Мабель рогу, Кіндрат сховався під ворітьми якогось будинку і став ждати. Котились авта, пролітали автобуси, закриваючи ріг, перехожі затулили його від зору Кіндрата, але він ближче не хотів підходити. Нарешті, до рогу, з іншого боку, ніж чекав Кіндрат, підкотило велике авто і стало. З нього вийшла постать у футроному пальті, у темному капелюшку, з-під якого на плечі вибивалися золотяві кучері. Авто зараз же рушило за іншими ав-тами і хутко зникло. Тоді Кіндрат підійшов іззаду до Мабель, яка невеличкими кроками ходила біля рогу, й тихо сказав їй по-французькому: