— Пане, вас кличуть до телефону. Давно вже. Дуже важливо. Якесь нещастя.
— Котра година?
— Вже пів до десятої.
— О, чорт!
Жан схопився й у піжамі, босий побіг до кабінету. На столі біля телефонного апарату лежала слухавка. Він схопив її й щільно притулив до вуха.
— Алльо! Я слухаю. Тут Жан Рульо. Алльо! Чийсь чужий, жіночий голос поспішно й схвильовано заговорив:
— Пане Рульо, приїздіть негайно до Ленуарів. Тут сестра Матільди. Жак убитий, а Матільда хвора.
Жана Рульо хитнуло так само, як тоді, коли під час війни біля нього розірвалась бомба і струсом повітря звалила його з ніг.
— Алльо! Ви чуєте, пане Рульо?
— Я чую... —мертвим голосом сказав Жан. —Де... де Жак?
— Його вже перенесли до їхнього помешкання. Матільда кличе вас.
— Я зараз їду...
Він мертво поклав слухавку на апарат і, хитаючися, зачіпаючись босими ногами за килим, пішов до спальні.
Через півгодини він уже входив до помешкання Ленуарів. Двері були розчинені, на пальє і в передпокої були якісь люди, в кабінеті за столом сидів комісар поліції й щось писав. Перед ним стояло двоє поліцаїв. На канапі лежало тіло Жака, накрите простинею, а в ногах його скорчене тіло Матільди. Жан підійшов до неї і злегка торкнувся рукою до плеча. Матільда ледь повернула голову, — зачіска її зсунулась на бік, на лице з мертвими спухлими очима. Але, побачивши Рульо, вона стріпнулась, уся скинулася, схопилась на ноги, обійняла Жана й, затрусившись новим риданням, судорожно пригорнулась до нього.
— О, Жане!... О, Жане!
Більше нічого вона не могла сказати. І Жан не питав нічого, він стояв і тільки тулив до себе тепле тіло Тіль, що все тремтіло й вибухало риданням. До них підійшов комісар і ввічливо, з офіційним співчуттям, але твердо попрохав Жа^а й Матільду вийти з кімнати, — вони заважали протоколові.
— Ні, ні, ні! — закричала Матільда й знову впала на старе місце й обхопила ноги Жака, що висувались із-під простирадла, а комісар одвів убік Жана. Довідавшись, що він був другом убитого, він зараз же почав робити йому допит, сам давши Жанові інформації.
Жака Ленуара сьогодні вранці знайдено на вулиці біля самого його будинку. Він був убитий ножем у спину. На грудях йому приколото папірець із написом:
"Смерть комуністам!" Ні годинника, ні портфеля з грошима не взято. Очевидно — діло політичних супротивників. Жан машинально відповідав на запити комісара і час од часу поглядав на канапу, де лежало двоє тіл, одне моторошно-непорушне, закрите з головою білим простирадлом, друге скручене, замертвіле в одчаї. Двоє тих самих тіл, які вчора в оцій самій кімнаті так сяяли, так вібрували уявою майбутнього, радістю, захватом.
В їдальні крізь розчинені двері видно було якихось людей. Якась ^кінка* подібна до Матільди, когось випихала з передпокою ("Мабуть, сестра Матільди, Одетта", — машинально подумав Жан).
* * "к
Жан Рульо майже не відходив од Матільди. Він покидав її тільки для того, щоб поїхати до себе, дати розпорядження секретареві, взяти коресподенцію та забігти в ресторан попоїсти. Матільда мусила відійти від тіла Жака і зачинитись у спальні, бо все помешкання й кабінет особливо стали повні людьми, партійними товаришами, і то переважно видатними членами центрального комітету. Одні виходили, другі приходили. Не пустити їх було, розуміється, неможливо, тим паче, що вони виявляли таку щиру скорботу, таке непідробне обурення, таке глибоке співчуття до Матільди, надто жінки, старі товаришки, з яких не одна гірко плакала.
Але щоб не розлучатися зовсім із Жаком, Матільда за дозволом комісара взяла з собою Жакове пальто, все в крові, з розрізаною спиною. Вона лягла на ліжко, поклала пальто біля себе, пригорнула його кров'ю до себе, обійняла, уткнулась лицем у нього й лежала так, не рухаючись. Тільки час од часу скидалась таким рвучким, повним одчаю риданням, що Жан підводився з фотелю, в якому сидів біля неї, клав їй руку на плече, а потім тихо, винувато, з болем крехтав і ходив по кімнаті, — адже, коли б він не спокусив Жака цією справою світового роззброєння, той би й досі жив. Матільда ж напевно про це думала.
Чи думала про це Матільда, чи ні, цього вона ніяк не виявляла, але що вона десь там, у глибині своєї під-свідомости, думала про винних у смерті Жака, то це виразно виявилось на другий день. Після одного з вибухів одчаю вона раптом схопилась і рішуче побігла до дверей кабінету. Жан ледве встиг зупинити її.
— Куди ви, Матільдо?
— Пустіть мене, я вижену їх! Я не можу більше терпіти цих убійників Жака! Я вижену їх! Пустіть мене!
— Тихо, Тіль, тихо! Вони можуть почути.
— Нехай чують! Нехай чують! — піднесши голос, майже закричала Матільда. — Яв лице скажу їм: убій-ники!
— Тіль, ви не маєте ніяких підстав це казати, ви можете зробити собі велику шкоду.
— Яка більша шкода мені може бути тепер! Пус-с-с-тіть мене!
Але Жак аж обійняв її за плечі й не пускав.
— Тіль, Тіль, не треба, заспокойтеся трохи. Послухайте мене, послухайте, що я вам скажу. Жак напевне не ухвалив би вашого наміру. Так, так, Матільдо не ухвалив би. І коли він тут десь є з нами (а він, можливо, є, тільки не може виЛвити себе), то він напевне не ухвалює. Ваш вчинок викликав би їхню (він кивнув головою на двері до кабінету, за якими чувся гомін голосів), їхню реакцію на ваш виступ, а це відбилось би на тій справі, яку Жак мав провадити.
— Але це вони, це вони його вбили!!! — скрикнула Матільда, і лице їй скривилось такою чи то ненавистю, чи одчаєм, що Жан здивовано не подумав, а відчув, як воно, це миле, гарне ще вчора лице за цей час могло так дуже посіріти, постарітись, як незвично для Матільди позагинались донизу уста, які очі стали якимись косими, безживними.
— Тихо, Тіль, тихо. Ми не маємо права так казати.
— Я маю право! Я маю! Я все пам'ятаю. Він, отой Кольє, приходив до нас із виразною грозьбою. Він казав: "Ми вміємо нищити тих, хто нам шкодить". Він виразно казав, що ми їм шкодимо. Вони перелякались нашої акції. Вони бачили, як Жака слухали робітники. І той Вашо так само в той вечір приходив. Він, мабуть, дещо чув, він щиро прохав Жака утриматись. Він немов попереджав. О, Боже! О, Боже! Що ж я тепер? Що ж я тепер, Жане?! Для чого ж я тепер маю жити?