А тоді, Паню, ти дивись: ми ж будемо попереду всіх, у нас же для колектократії все вже підготовано, у нас капіталістів уже нема, а їм ще треба буде їх потрошку переводити на посади директорів, чи якого там чорта. Отже, чого нам журитись? Чуєш, Паню? Чого ж нам не вертатися додому? Чого нам боятись, коли у нас і скрізь буде поставлене питання колектократії. Правда ж, Паню? Що ти думаєш про оцю мою діялектику, га?
Петро довго не відповідав, потім ворухнувся, раптом підвівся й обійняв Кіндрата.
— Молодця Грицю! Єй-бо, молодця! Правильно дія-лектуєш!
Гриць аж стріпнувся від радости.
— Правда, Паню? Так думаєш? По щирості?
— По щирості, Грицю. Інакше, дійсно, не може бути. В Москві наші повинні це прийняти. Це справді єдиний вихід зі страшного світового конфлікту. Або (правду казав той бородатий) раніше чи пізніше — війна, загибель усіх нас, усього людства. А наші не можуть цього допустити. Маєш рацію, Грицю, за наш рапорт вони повинні висловити нам своє визнання. І товариш Кішкін, може, матиме нагороду за посилку нас сюди.
А коли так, то справді, чого нам журитись? Ну, нехай у нас, дійсно, там... ну, всяке там: нехай ми загіпнотизовані, затероризовані, а ми додому все ж таки вернемось і будемо будувати нашу колектократію.
— Самі, чи, може, ще з ким-небудь? — несміливо й лукаво запитав Кіндрат і пригорнувся до Петра. Але на це "діялектування" не було вже такої ухвали, як на попереднє. Замість відповіді Петро м'яко відсунув од себе Кіндрата, підійшов до столу й засвітив лямпу. Зеленкувате, приглушене абажуром світло розлилось по стелі й запнуло сяйво Парижа.
Кіндрат винувато вийняв пачку з цигарками й почав закурювати. Петро глянув на годинника і злякано сказав:
— О, я вже мушу йти до Мабель! Приходь завтра, в цю саму годину. Бувай!
Розділ XXIV
Мабель уже ждала Петра. Вона зустріла його просто, по-товариському, з деяким співчуттям, але без підкреслювання його. Не гаячи часу, вони взялись за перегляд тез Меріного брата й за обмірковування відповіді, яку повинна була дати Мабель. Правда, відповідь та складалась досить обмеженою й якоюсь ніби силуваною. Від чого це було, Мабель було трудно розібрати. Може, від того, що вони сиділи занадто близько одне від другого? Чи чого іншого? Петро мусив так сидіти, щоб бачити, як саме вона записувала. Але все ж таки не так близько, треба сказати правду, щоб торкатись до неї. Коли Мабель повертала до нього голову, то її лице було так близько від його лиця і так воно довірливо, так незвично кивало на всі його слова, і таке воно було нестерпно миле й гарне, що Петро старався дивитись не на нього, а на її милий бльокнотик із золотими обрізами. А вона, навпаки, дивилась тільки на нього, і то так пильно, що аж записувати забувала.
Так, розуміється, було трошки трудно працювати, але від цієї трудности таке блаженне хвилювання почало обхоплювати все тіло, що Петро і бльокнотика вже майже не бачив. Тоді він устав, походив по хаті й сів по другий бік столу. Мабель нічого не помітила, вона сиділа собі так само й зовсім нічого нетовариського не думала й не мала на увазі. А коли огляд було несподівано закінчено, Петро хапливо підвівся й подав руку Мабель.
— Дякую дуже, — сказав він серйозно.
— За що? — з таким самим серйозним дивуванням підвела вона вгору брови і, взявши його руку, не випускала її, зайнята чеканням його відповіді.
— За поміч, за увагу, за... розуміння.
— Але ж це таке натуральне.
— О, ні, на вашому місці це не таке натуральне. І колись, коли я дома буду згадувати цей час... Ну, не варто про це говорити. Отож до завтра?
І Петро злегка потягнув свою руку. Мабель тільки тепер помітила, що тримала її в своїй, поспішно випустила й сказала
— До завтра. А ви коли б хотіли виїхати додому?
— Як тільки дозволять обставини. Я думаю, що це буде хутко. Я чекаю на розпорядження мого уряду. І думаю, що після одержання його зараз же виїду.
— А книга ж як? — посміхнулась вона.
— А книгу напише містер Стовер з міс Сміт.
— Вас не захитали її тези? — з тим самим усміхом розуміння й насмішки з Стовера та міс Сміт кинула Мабель.
— Як бачите. Хоч і "загіпнотизований" та "затероризований" , а все ж таки їду.
— Правильно. Я твердо готова сказати: правильно! Обоє засміялись.
— Цікаво, які страшні тези завтра будуть у Мері? — сказала гумористично-змовницьким тоном Мабель.
— Мабуть, такі самі, як і сьогодні, — посміхнувся Петро і, вклонившись, не подавши руки, пішов з кімнати.
Мабель не затримувала його. Але як тільки зачинилися за ним двері, з лиця її зсунулась кудись униз її товариська веселість, і вона подзвонила до Мері. Коли та ввійшла, Мабель сиділа у фотелі й, заклавши ногу, з похмурою заклопотаністю курила.
Мері чекально наставила на неї свої круглуваті очі.
— Сідайте, Мері.
Мері сіла. Мабель ще якийсь час мовчки курила, потім почала:
— Знаєте, Мері, на нього, видно, не дуже вплинули ваші тези. Навпаки, от він готує вам моїми бідними устами серйозну відповідь. Подайте мені, будь ласка, мій бльокнот, я вам прочитаю його заперечення.
Мері подала й бльокнот і потім слухала Мабель уже з тим самим немовби байдужим, тихим виразом лиця. Коли Мабель закінчила, вони почали вдвох обмірковувати програму завтрашнього засідання. Але в Мабель уже не було того войовничого завзяття, що було вчора. Вона все задумувалась, не дослухувала, була не то стомлена, не то сумна. А відпускаючи Мері, сказала їй майже благально:
— Ви ж, Мерінько, завтра зробіть усе, що можете, щоб якнайдошкульніше зачепити його. Я згоджуюсь, його уваги й заперечення несерйозні, але чого він мав такий тон зо мною? Чого, Мері? Наляжте, наприклад, на національне питання, на долю їхньої України. Повинен же він мати якесь чуття до рідного краю? І взагалі... Я справді не знаю... Мені в кінці сьогоднішнього засідання виразно бачилось, що він був... немовби аж пригнічений. Його, безумовно, вразили тези вашого брата.
— Та й я так помітила... — тихо зауважила Мері.
— І от, тепер немовби нічого не чує. Невже до такої міри загіпнотизований? Але ж він занадто розумний, чулий і чесний, щоб такі факти, коли він довідався про них, не подіяли на нього. Тероризований? Він не з полохливих. Підкуплений? Ми ж знаємо, що мільйони долярів його не спокушають. В чому ж річ?! Я нічого, Мері, не розумію. Що сталося з ним? І чим його вирвати від них? Чим?