— Ми можемо більше заплатити, коли на це піде!
— А як це викличе в неї підозріння і вона донесе на тебе? Тоді вже шлях до Стовера дуже затруднений.
— Як кохатиме, то не донесе.
— Ну, "кохатиме". Яке там кохання може бути? Таке кохання, щоб оддалась тобі всією душею, це не така проста й легка річ. Компліментами та подарунками його не купиш. Переночувати з нею, це купиш. Але ж нам не цього треба? Га?
І Петро знову чудно зиркнув на Кіндрата.
— Та певно, що не цього! — з холодною гордістю мотнув головою Кіндрат.
— Як знаєш. Не подобається, не треба.
— Річ тут не в тому, подобається, чи ні. А чи може цей спосіб щось дати, чи ні... А потім от що, голубе...
Тут Петро одверто, розмашисто глянув просто в лице Кіндратові й з розгоном поклав йому руку на плече.
— Давай, братухо, поговоримо на всю душу! Га?
— Давай... — трошки здивовано сказав братуха. Петро присунувся зі стільцем трохи ближче й зиркнув на двері.
— Ну, так от. Ти пам'ятаєш, як товариш Кішкін, виряджаючи нас, казав нам? "Ви, — казав він, — будете там абсолютно самі. Ні догляду, ні контролі над вами, ні відповідальности ні перед ким". Пам'ятаєш? "І догляд, і контроля, і відповідальність кожного з вас перед самими собою". Так, чи ні?
— Ну, так. Хто ж каже?..
— Чекай. Не перебивай. От, ти хапаєшся, а це вже показує, що ти над цим не думав. Я не знаю, чи й товариш Кішкін думав, що воно значить. І я не думав. Не так воно просто й легко, от що. Проконтролюй ти себе: для справи чи для себе щось робиш. Наче чортик якийсь у тобі сидить і лукавить увесь час. Це, підшіптує, мовляв, для справи, це не для себе. А як схаменешся, як пильно вдивишся в себе (та щиро, безмилосердно!), так і стає видко, що справа, може, й справою, але чи на першому вона місці, то це ще й не знати. А часом, то просто таки стає видко, що справа тільки, як ширма. А за тою ширмою чортик для себе старається — чи для вигоди, чи для приємности, чи з амбіції. От тут його, стерва, за в'язи та й придуши так, щоб аж занявчав!
І Петро сильно крутнув кулаком у повітрі, немов тримаючи чортика, і зі злістю придушив його донизу.
— І тільки так з ним і можна боротись. Чужа контроля ні чорта не важить. Куди-и там! Стільки тобі аргументів, доказів, фактів чортик наведе, що й сам повіриш. І щиро повіриш, зовсім щиро, от що страшно! Коли кому-небудь свідомо брешеш, то це що. Сам знаєш, що брехня. Це нічого. А от, коли сам немовби віриш, що правду кажеш, от коли сам з собою лукавиш, хитруєш, — оце страшно! І от, тут дійсно тільки твоя власна контроля і може вхопити чортика за в'язи. Для цього самокритики треба. Але не тої, що від страху перед кимсь, а чесної перед самим собою.
— Та воно правильно, скажемо, — почухався Кіндрат. — Але як ти його в біса розрізниш, де справжня самокритика, а де зі страху. На чому можна перевірити її?
Петро згідно хитнув головою й посміхнувся.
— На буденному житті отого самокритика. От на чому. Як він на практиці, на ділі виконує те, що каже. Казати можна все, що хоч, і в груди себе бити (і щиро бити!), а в житті... то те, бач, то се, то жінка, то батько, то "людська слабкість, знаєте", — одно слово, чортик уже знайде, чим виправдати (його в науці підсвідомістю називають), він верткий, гнучкий, улазливий, падлюка! Ні, живи, сам роби так, як кажеш. Оце контроль.
Тут Петро раптом сів, ще ближче підсунувся до Кіндрата, обняв його за плечі й зазирнув у лице.
— Ну, а тепер кажи: спіймав свого чортика за в'язи? Для справи, чи для себе оту ідею з машиністкою придумав? Га?
Кіндрат кілька ментів немовби вагався, потім сильно знизав плечима й ніяково засміявся.
— Отже, єй-бо, й сам не розберу! Воно, конечно, з справи почалося. Думка ж усе коло того Стовера, чи Стьопи, як ти кажеш, усе коло його крутиться. Ну, а тут раз ото вийшла з воріт якась така... (нічогенька, паршивка!). Ну оком метнула. Ну, якось подумалось, що цікаво було б зазнайомитись з такою. А тут, значить, і Стьопа той. Ну, й накрутилась ця ідея: а чи не підійти отако до Стовера? Я, Паню, правду кажу, як самому собі. Ловлю його за в'язи. Та от, не дається як слід ухопити.
— Чекай, чекай, Грицю, ми його зараз ухопимо! Ти тільки тримай себе в щирості, не соромся і не бійся, тримай!
— Та тримаю.
— Добре. Тепер ти от що скажи... Подумай гарненько і скажи: а коли ця ідея вже визріла в тобі, то про що ти більше думав: чи про те, як з тою машиніст-кою будеш... ну, там ходити, цілуватись, чи про те, як через неї до Стьопи прилазити?
Кіндрат засміявся і сильно струсив головою.
— По правді сказати, так більше про саму дівчину. Конешно, Стьопа теж ніби... Але коли тобі казав, так цілком щиро про Стовера думав. І сам вірив. Що тільки для Стовера. Ти ж віриш мені?
Петро аж радісно засміявся.
— Та певно, що вірю, дурачок! От у цьому ж і вся штука. Але, бач, отут ми його й ухопили за в'язи. Ідея, може, сама собі й непогана (треба подумать!). Але ти бачиш, куди він затяг. Справу він відсунув, ширшою зробив і за нею вже свої штуки хотів виробляти. Ні, голубчику, почекай! Якщо й візьмемось за цю ідею, то чортика вже чорта з два відпустимо. Не про дівчину, а про Стьопу думати. Правда, Грицю?
Гриць зітхнув і покрутив головою.
— Та тепер уже що там балакать... Ну, про саму ідею що думаєш?
Петро споважнів.
— Гм! — Що ж. Воно, звичайно, можна б... Тільки от які думки виникають. Давай діялектувати крок за кроком, що воно з того може вийти. І він почав так діялектувати, що Кіндрат кінець кінцем побачив, що цю "творчу ідею" треба поки що залишити. Якщо не знайдеться чогось кращого, тоді можна й до неї вдатися.
— Згода, Грицю?
— Згода! Нічого не зробиш. Ну, й аналітик, діялек-тик і філософ ти в нас. Чортика викрив, ідею розбив, за краватку вилаяв.
Петро раптом ухопив Кіндрата й легко, як подушку, підніс його аж під саму стелю й знову поставив додолу.
— Ех, Грицю, страшенно я радий, що ми побалакали . Такий радий, як давно вже не був. Спала вага якась з душі. Та тепер щоб ми не добились свого?! Га? Та Париж перевернемо!
— Та тобі не важко перевертать — здушив за груди так, що, думав, там під стелею й лусну.
Петро весело засміявся, забілівши рівним тинком зубів, і ніжно обняв за плечі Кіндрата.