— Подяки за ці акти, Віше, не може бути, — знову й ще тихіше почав Стовер. — Нема слів для такої подяки. Але я хочу вам сказати ось що, Віше. Слухайте уважно. Війна забрала в мене сина. Але вона, здається, й повертає його мені. Будьте моїм сином, Віше.
Він широко, вражено, злякано витріщився на Стовера.
— Вашим сином??!
— Так, моїм прийманим сином. У вас немає батька, в мене немає сина. Ми зробимо відповідний юридичний акт, і ви офіційно й законно станете моїм сином і спадкоємцем усього мого майна. Кращого сина, навіть рідного, я не можу собі бажати, Віше. Я непохитно готовий сказати: не мо-жу!
Віш сидів, напружено втягшись і так само злякано дивився на Стовера. Але містера Стовера ця зляканість не дивувала.
— Моє життя, Віше, належить вам, ви два рази дали його мені. Отже, і все, що я маю, теж належить вам. Перед вами, як перед моїм сином, стоїть велика справа, Віше. Можливо, що вас чекає ще більша майбутність. Але це... потім. Поки що ви задовольніться становищем сина Стовера.
Майбутній син Стовера все ж таки дивився з тим самим страхом і не міг вимовити ні слова. А містера Стовера це так само ні трішки не дивувало.
— Розуміється, як і рідному синові, я вам у руки свого майна тепер не дам. Ви спочатку навчитеся при мені порядкувати ним і володіти. А по моїй смерті будете провадити далі велике діло Стоверів. Я не маю сумніву, що під вашим керівництвом воно розів'ється ще пишніше. А крім того... Є в мене одна мрія, Віше: об'єднати маєтність Стоверів в одне ціле. Нас було двоє братів, я і мій менший брат. Він помер і все майно своє залишив своїй дочці, Мабель. Ви це знаєте, мабуть. Так от, моя мрія — об'єднати, кажу, моє і брата мого майно. Наскільки я помітив, ви не огидні для Мабель.
Сподіваюсь, що й вона для вас не огидна. Отже, коли б ви побралися, то моя мрія здійснилася б. Я про це все думав усю ніч, Віше. Я не помиляюсь у своєму виборі. Гадаю, що й ви не помилитеся, ставши моїм сином.
Він підвівся і врочисто, повільно, але точним кроком наблизився до Петра. Петро похапцем теж устав і, не знаючи, що робити, напружено дивився на Стовера. Той поклав обидві руки на плечі, потримав так і врочисто поцілував спочатку в одну щоку, потім у другу. Далі злегка потряс за плечі, кумедно блиснув у кривому усмісі жовтими зубами й легенько пхнув Петра до дверей.
— А тепер ідіть. Я теж дуже схвильований. Петро машинально вийшов і обережно зачинив за
собою двері.
Прийшовши до себе, він розгублено зупинився серед хати й озирнувся.
— От так шту-у-ка! — вголос сказав він.
І раптом, ухопивши себе за голову, почав швидко, гарячково бігати по кімнаті. Але хутко зупинився, схопив капелюх та пальто і стрімголов вилетів у коридор.
Коли він увірвався в номер до Кіндрата, той саме в цей мент приміряв нового комірчика перед дзеркалом. Не сказавши Кіндратові навіть добридень, Петро став на весь зріст перед ним, випнув широченні груди й з гордим усміхом велично сказав:
— Ти знаєш, хто я такий тепер?
Кіндрат огляпув його з голови до ніг. Нічого особливого.
— А хто?
— Ну, вгадай!
— А чорт тебе знає... Може, чого доброго, управителем палацу настановив Стовер за врятування.
— Управитель палацу? — зневажливо примружився на нього Петро. — Пхе.
І чвиркнув крізь зуби набік.
— "Управитель палацу"! Подумаєш.
— Ну, а хто, а хто? Та кажи ж, ну тебе к чорту!
— Хто?.. Стовер! От хто я тепер.
— Стовер? Як Стовер?
— Отак, просто. Не Віш, не Вівішіські, не Вишнятинський, навіть не Скиба, а Стовер. Я твердо готовий сказати: Сто-вер. Чуєш, хамло, пролетар нещасний? Я — мільярдер Стовер!
Кіндрат уже почав тривожно кліпати своїми чорними очима, але Петро зо сміхом обняв його і струснув ним так, що аж чуб Кіндратові підстрибнув на чолі.
— Усиновив мене Стовер! Чуєш? Усиновив!
— Та що ти кажеш??! Факт?!
— Фактісінький!
І Петро у піднятті розповів йому всю сцену зо Стовером. Кіндрат слухав злякано, ані трішки не сміючись.
— Ну, а що ж ти? — нарешті запитав він.
Петро зразу ж перестав сміятись і в одну мить змінився: спалахнув, примружився, почервонів.
— Як то що ж я?! Чи згодився? Ти це питаєш?!
— Та чого ти сердишся? Що я такого сказав?
— Що ти сказав? Ти не розумієш?!
І Петро хапливо почав шукати очима капелюх. Кіндрат розгублено дивився на нього.
— Та що ж я сказав такого, Паню?!
— Ти не розумієш?! Ти сказав: "Ну, й що ж ти тепер?". Себто, ти питаєш...
— Неправда, я не сказав "тепер"! — гаряче скрикнув Кіндрат. — Я сказав: "Ну, й що ж ти?". Себто, що ти сказав Стоверові. А зовсім не те, чи ти згодився, чи ні. Що ж ти накидаєш мені всякі ідіотства? "Тепер"! Не казав я "тепер".
Петро пильно подивився на Кіндрата, засміявся й кинув капелюх на ліжко.
— Дійсно, ідіот якийсь я. Та певно, що згодився, дурню ти! Як би я міг не згодитись?! Ти ж подумай: мільярди! мільярдер! мі-льяр-де-е-р! Хіба ж тобі не крутиться голова? Хіба не американський фільм? Га?
— Та невже ж іще й Мабельку вдодачу, Паню? Петро зразу, немов прокинувшись, якось чудно,
здивовано глянув на Кіндрата і зараз же зовсім іншим суворим голосом сказав:
— Ну, мільярди це не для нас, нам треба ліквідуватись. Завтра ховаймось. А то, як Стовер дізнається, кого він усиновив, то впаде в таку лють, що може не знати що зо мною зробити. А я ж мушу рапорт здавати. На щастя, вже не треба бути біля Стовера, ми вже знаємо про нього найважливіше. Отже, завтра зникаємо. Будь готов. А тепер бувай!
По палацу за цей час, видно, вже розбіглася чутка про всиновлення містера Віша, бо всі зустрічали Петра тепер зовсім інакше, ніж раніше: з такими низькими уклонами, з таким обоговлюванням в очах, з таким страхом і дивуванням, що він мусив щіпати себе й губи собі кусати, щоб зберегти сяку-таку важність.
Але він не дійшов ще до себе, як його перестрів льо-кай і сказав, що місіс Мабель Стовер дуже просить містера Віша негайно завітати до них.
Петро один мент повагався і рішуче повернув у бік апартаментів Мабель. Чи не спішила й ця кинутись на шию новонародженому синові Стовера? Що ж, тепер це інша річ.
І до місіс Мабель Стовер він увійшов тим самим швидким, піднятим кроком, закусюючи сміх на устах.
Розділ XXII