Але Стовер, як шарпнутий гнуздечкою, скинув головою...
— То, виходить, я сам повинен давати їм усі засоби для конкуренції, для боротьби зо мною?! Ну, вибачте, я таким дурнем ще ні разу не був за все своє життя. Щоб я сам своїми руками?.. Ні, пане депутате, це така, вибачте мені, наївна фантазія, що ніякі практичні й серйозні капіталісти на неї не підуть.
— Значить, ви волієте війну?
— Я волію мир і роззброєння, а не свою капітуляцію! Коли комуністи дійсно хочуть теж миру на землі, нехай чесно, щиро роззброюються разом з нами. От і все. І хай роблять собі свій соціялізм, чи комунізм, чи оту... як її? — колектократію навіть у нас. Але без моєї допомоги. Я не вимагаю, щоб вони самі себе нищили, так нехай не вимагають, щоб ми самі себе вбивали. Це рівні й чесні умови конкуренції.
— Але я пропоную, пане Стовере, не з комунізмом конкурувати, а з колектократією. Я підкреслюю, це зовсім інша річ. Колектократія — це, може, для московського комунізму, себто для державного капіталізму, так само, як і для приватного капіталізму, неприємна річ. Але для миру на землі...
Стовер з легким нетерпінням перебив Жана Рульо:
— Даремно далі дискутувати, пане депутате. Коли ви приймаєте мої умови, коли хочете на них працювати для знищення війни, то я вам гарантую всі засоби для організації пропаганди такого миру як у Франції, так і по всьому світі. Я вірю вам, я давно шукаю таку людину, як ви, талановиту, чесну, енергійну, віддану ідеї миру. Я теж цією ідеєю пройнятий, отже, ми можемо і повинні, я твердо готовий сказати — і повинні, разом працювати.
Стовер сів і рішуче сперся на спинку фотелю: питання вияснене, і нема про що більше балакати.
Жан Рульо сидів з застиглим усміхом під підстриженими вусами і пильно розглядав невидючими очима золоту пасочку на сигарі.
— Ви даремно вагаєтесь, пане депутате, — підбадьорливим і вибачливим тоном сказав Стовер. — Це чиста і ґрандіозна справа. Ви матимете до свого розпорядження такі засоби, які покриють...
Жан Рульо підвів лице. В маленьких очах його, на-півсхованих за капшучками, стояв не то сум, не то втома.
— Я не вагаюсь, пане Стовере, — тихо сказав він, — я просто відмовляюсь. Я не можу інакше. Коли б я згодився прийняти вашу умову співробітництва, я... я був би нечесним чоловіком.
— Чому так?
— Тому, що я взявся б за справу не в громадських інтересах, а в своїх особистих. Отже, дозвольте мені висловити свій жаль і попрощатися з вами.
Він підвівся й простягнув через стіл руку Стове-рові. Той машинально потиснув її й теж устав.
— Дуже, дуже мені шкода... — проговорив він похмуро і якось немовби ошелешено.
— Я твердо готовий сказати: дуже шкода. Може, ви все ж таки ще подумаєте, візьмете на увагу деякі... гм.
— Ні, містере Стовере, я не думаю, що зможу змінити свою думку. Я, зо свого боку, дозволив би собі теж порадити вам подумати, але...
— Не знаю, не знаю...— пробурмотів Стовер.— Але мені дійсно щиро шкода, що ми не можемо разом працювати. Тим паче, що ви тільки друга людина, яку я зустрів тут, у Парижі, яка так... особливо ставиться до ідейної справи.
— Це дядьо на вас натякає... — зовсім іронічно посміхнулась у саме лице Вішеві Мабель.
— Ну, до побачення, пане депутате!
— До побачення, містере Стовере.
Коли Жан Рульо вийшов, з охоронного закапелку Віша вибігла Мабель і голосно, весело, навіть у якомусь піднятті заговорила:
— Ну, дядю, признавайся, що ти не багато таких співробітників мав і маєш! Ти знаєїп, коли б у нього була не така гостра лисина і такий важкий ніс, я, їй богу, в нього закохалась би! Подумай же, дядю: від мільйонів відмовився! Але я готова, я твердо готова сказати, що його ідея колектократії не погана. їй богу, цей спосіб замирення світу є справді дешевший, ніж революція й війна. Я волію дати половину свого майна хоч зараз, аби уникнути цих ваших воєн.
— Наївна утопія! Дурна фантастика! — сердито буркнув Стовер і звернувся до Петра:
— Я зараз більше не потребую вас, Віше. Приходьте через дві години.
— Слухаю, містере Стовере.
І, вклонившись обом Стоверам, Петро вийшов з кабінету.
Розділ XIX
Прийшовши до себе, він застав у своїй кімнаті Кіндрата. Той стояв перед дзеркалом і перев'язував нову краватку, синю в білих горошинках. На горішній губі його була тоненька ниточка вусиків, яку він тільки тепер запустив і яка разом з мигдалевими очима робила його дуже схожим на якогось вендетного фільмового актора.
Петро похмуро зиркнув на ці вусики (він два дні не бачив Кіндрата), на краватку і, нічого не сказавши, почав ходити по кімнаті, схрестивши своїм звичаєм руки на грудях. Кіндрат затурбувався.
— Щось сталося, Петре? — насмішливо спитав він, одходячи від дзеркала.
Петро, помовчавши ще деякий час, сів і почав розповідати про візиту Жана Рульо. І по мірі його розповідання Кіндрат усе частіше й частіше скрикував: "Та невже?! Та що ти кажеш?!" І коли, нарешті, Петро закінчив, Кіндрат сидів зовсім розгублений.
— Та чекай, Паню, як же це воно так виходить? Адже... той... Адже всі європейські, а надто французькі, соціялісти — це ж, так би мовити, філія буржуазних партій, це ж тільки камуфляж, оця назва "соція-лістична партія". В дійсності це ті ж самі капіталісти. Як же цей бородатий депутат міг отаке пропонувати?! Я, їй богу, не розумію. І Стовер же не прийняв, навіть розсердився, кажеш?
Петро знову встав і заходив по кімнаті, не відповівши Кіндратові. Але той не міг задовольнитись його мовчанням.
— А може, цей депутат із наших, Паню? — тихо, змовницьким тоном спитав він. Петро покрутив головою і буркнув:
— Ні, він відомий соціяліст.
— Але ж ця його... як ти сказав? коле..
— Колектократія.
— Ах, так, колек... Так вона ж така, що справді наші могли б на неї згодитись. Як ти думаєш, Паню?
Петро не відповів.
— Та правда ж, Паню. А якби нашим хлопцям на заводі таке сказати? Га? От було б! Заревли б од радости. Подумати ж собі: сам собі й хазяїн, і робітник. Але справжні хазяїни, а не такі, як у нас, у назві тільки. І за це ніякої більше війни. Та хіба знайшлись би де-небудь не тільки у нас, а й на цілому світі такі робітники, що голосували б проти? От якби Сталін отаке висунув перед отими Стоверами у тих Об'єднаних Націях! От вийшла б штука! Весь світ пішов би за нами, всі оті нації мусили б голосувати за^нами. Правда ж, Паню?