Петро ковтнув горлом слину й знову задубів.
— Ні?.. Добре. Тепер усе ясно.
І, не сказавши більше ні слова, Мабель швидко пішла з кімнати. По дорозі вона на мить затрималась і озирнулась, — пан Вяшнятинський усе так само лежав, не зводячи примружених очей із спинки ліжка. Вона зачинила двері й стомлено, мляво, неохоче тягнучи ноги, пішла коридором до себе.
Та от так після того, як хто-небудь стукав до Петра, він одразу напружувався, хмарнів і злякано впивався очима в двері. Але Мабель більше не приходила. Петро вже почав сидіти в ліжку, потім потрошки проходжуватись по хаті, а вона все не з'являлася на радість Кіндратові.
Зате містер Стовер почав чогось учащати. В розмовах він цікавився всім життям Петра, а особливо його знанням чужинецьких мов.
— Так ви й німецьку добре знаєте? І польську? І російську?
І навіть на пальцях перераховував:
— Англійську, французьку, німецьку, польську, російську, українську. Шість мов. Гм! Непогано. Я готовий твердо сказати: не-по-га-но.
А чого саме це було так цікаво для нього, нічого не казав. Іноді чудно-пильно зиркав, неначе щось звіряючи на лиці Петра, й знов таки нічого не пояснював. А Петрові щоразу лице його з оцими густими, товстими кущиками брів, із широким носом, з короткими віями, немов оголеними очима, карими, розумними, живими, знову нагадувало чи то мавпу, чи то лева. І трошки смішно було, що цей лев чи мавпа час од часу зиркав на себе в дзеркало й трошки пристатечнювався.
Але про те, що найбільше цікавило Петра, ніколи не заговорював. Правда, заходив він ненадовго — хвилин на десять, п'ятнадцять. Та й чого ради він заводив би розмову з якимсь там маленьким еміґрантом-ук-раїнцем про політику, мир, роззброєння, про великі світові питання?
Та нарешті таки заговорив!
Прийшов він якось після вечері (чи по обіді, як тут звалася вечеря). Петро лежав на канапі й читав журнал (Стовер прислав цілу купу їх), що все число його було присвячене питанню війни. Коли в двері застукано, він одклав книжку, злякано крикнув "увійдіть" і напружено став дивитися на двері. Але ввійшов Стовер, і Петро з полегшенням швиденько спустив ноги з канапи, збираючись підвестися.
— Лежіть, лежіть! — крикнув ще від дверей Стовер. — Лежіть, я вам кажу!
Петро слухняно ліг.
Стовер підійшов до канапи своїм нехапливим, але точним і трошки величним кроком, злегка випнувши наперед туге черевце, і простяг руку Петрові.
— Добрий вечір. Як себе почуваєте? Краще? Чудесно. Читали цей журнальчик? Так, вони пишуть добре.
Стовер підсунув собі фотель і сів, повільно розстіб-нувши піджак і підтягнувши холоші, щоб не напиналися на колінах.
— Так, пишуть вони добре, — неуважно повторив він і раптом запитав: — Ви, здається, казали, що ваші два брати загинули на війні?
— Так, загинули. А сестру... замордували російські солдати.
— Так, так, і сестру.
Стовер охоче кивнув головою, як людина, що зробила вірний підрахунок. Він помовчав, непорушно дивлячись на матове внизу скло абажура, що випромінював із себе молошне світло, і раптом, прудко перестрибнувши на Петра маленькими очима, коротко кинув:
— Мій син теж помер од війни.
Петро про це вже чув, але зробив злякано-співчут-ливі очі й тихо, несміливо спитав:
— Давно помер?
— Рік тому. Двічі був ранений. Два роки мучився. Я твердо готовий сказати: не жив, а мучився.
Він знову перевів погляд на абажур, хмуро натягнувши брови на очі й стиснувши уста. І тепер дуже подібний був до лева, що до чогось хижо прислухається.
— Два роки. Без перерви страждання. Благав убити його. Вбила смерть. Зглянулась.
Він це говорив простим, майже байдужим, таким не схожим на Стоверів голосом, неначе диктуючи Петрові. Потім раптом устав, машинально застібнувся й почав ходити по кімнаті, не підходячи близько до канапи й ні разу не подивившись у дзеркало.
Петро лежав не ворушачись, тільки скоса водячи очима за тугою, сильною, темно-сірою постаттю.
Походивши, Стовер знову сів і мовчки закурив тонку й довгу сигару, що витяг звідкись із внутрішньої кишені піджака.
— І коли він помирав, — раптом несподівано знову почав він, — я дав йому слово — і йому, і собі, — що помщуся за нього. Все майно своє, все життя своє віддам на боротьбу з лютим ворогом, що вбив мого сина (і мільйони інших синів, братів, сестер, батьків). І це тепер ціль мого життя. І те, Віше, що ви своєю кров'ю врятували це життя, намарне не піде. Будьте спокійні, мій молодий друже.
— Я готовий удруге віддати всю її для цієї мети, — тихо й ніяково сказав Петро Вишнятинський.
Стовер зирнув на нього, нічого не сказав і суворо пихнув сигарою.
— Люди не розуміють цього, — бовкнув він. — А коли не розуміють, то й не вірять. Одні гадають, що я приїхав скуповувати французьку металурґію. Другі — що я представник Волл-стріту. Треті, що я — тайний аґент трохи не большевиків. Четверті, що я — просто самодур і ідіот. А найпростішому, тому, що є в дійсності, не вірять. Ну, хто ж із розумних, ділових людей буде вкладати свої гроші в таку непевну, таку несерйозну справу як боротьба з війною? (Петро спустив очі: а про війну з СССР не згадав!) — А ті, що вірять... Та чи багато їх таких, що щиро вірять? Яка, власне, користь од них? Вони охоче беруть гроші на пропаганду, вони гаряче проклинають війну, але хто може поручитися, що вони віддадуть що-небудь своє за це — чи гроші, чи кров, чи щось цінне для них? Досі я зустрів тільки одну людину, яка за це дала сама і не взяла. Це ви, молодий друже.
І він простягнув Петру руку. Петро злегка почервонів і обережно взяв її в свої пальці. Стовер міцно потиснув їх, одняв руку і почав раз за разом пихкати сигарою.
— Так, я готовий сказати: єдина людина.
— О, містере Стовере, — засоромлено сказав Вишнятинський, — таких людей є багато. Мільйони людей вас глибоко шанують і... готові на все за вас. І готові віддати життя на боротьбу з війною.
Стовер із сумнівом покрутив головою.
— Не знаю, не знаю. Ви судите по собі. Але таких, як ви... небагато, містере Віше. Дуже небагато. Вірте мені. Я багато бачив людей за свій вік, багато їх бачу тепер. Скажіть: ви італійської мови зовсім не знаєте?
— Ні, я почав був вивчати. Але...