Кішкін чи то іронічно, чи сумно посміхнувся, і з цієї посмішки видко було, що ці слова його виходили не з голого теоретизування, а з якогось болючого власного досвіду.
— Так от, товариші, майте це на увазі. А тепер... — раптом рвучко й молодо підвівся Кішкін, — ідіть до товариша Максімова. Записки я вам не дам. Вас просто одведуть до нього, він уже знає.
Він натиснув ґудзика на столі, а Скиба й Савенко теж швидко підвелись і взяли свої кепки в ліві руки. Двері розчинились, і на порозі з'явився той самий молоденький товариш, що провів їх до кабінету товариша Кішкіна. Кішкін хитнув йому головою на Скибу й Савенка і сказав:
— Проведіть товаришів зараз же до товариша Максімова.
І по черзі простяг руку обом. Але, коли вони були вже біля порогу, він гукнув їм:
— Чекайте! Вас сьогодні вдягнуть по-европейсько-му. Ви зайдіть до мене завтра показатися мені. Вуса свої поголіть. Чекайте. Танцювати модерні танці вмієте?
Скиба й Савенко засміялися, ніяково посміхаючись.
— Та кажіть, кажіть, що тут такого!
— Та чортові дівчата чіплялись і примусили... Погано тільки.
— Значить, усе ж таки вмієте? Нічого, це може пригодитися. А як не вмієте, то на всякий випадок зараз же навчіться. Ну, бувайте, до завтра!
А коли назавтра до кабінету товариша Кішкіна ввійшов товариш Максімов разом з двома молодими людьми європейського вигляду, то він їх з першого моменту навіть не впізнав. .Чисто поголені, щільно зачі-сані, в білих комірчиках і гарних краватках, в нових черевиках і в костюмах з продільною зморшкою на штанях вони були зовсім інші. Обидва ніяково посміхалися, тримали руки якось осторонь од тіла, мов були закуті в бляху, але вигляд мали цілком пристойний. Правда, на Скибу, видко, піджак у плечах був тісний, а в Савенка штани трохи задовгі, але ж це дурниця!
Товариш Кішкін весело поздоровкався з ними, озирнув із усіх боків, помняв для чогось біцепси Скиби й сказав:
— Ну, оал раит! З цього боку краще, ніж я думав. А з інших побачимо. Ну, товариші, щасливого побачення!
І він міцно потиснув їм руки. Сьогодні в нього не було тої сухости, що вчора, коли він їх зустрів.
Скиба й Савенко, так само ніяково посміхаючись і тримаючи руки осторонь од тіла, вийшли з кабінету за товаришем Максімовим.
Розділ II
В маленькому готельчику, що пахнув мастикою, смаженою цибулею і ще чимсь, непіддатним аналізі, де були вузесенькі коридорчики і кам'яні долівки, оселилося двоє чужинців. Двоє молодих, симпатичних слов'ян. Вони називали себе українцями з Галичини, втікачами з "совєтського раю", але хазяїн готельчика, мсьс Бонамі, не дуже добре знався на етнографії і не дав би собі відрубати ні праву, ні ліву руку за те, що українці не межують з кафрами чи китайцями, — десь там собі на Сході.
Але що ці українці були добрими клієнтами, за це мсьє Бонамі дав би й праву руку відрубати. Серйозно. Він на своєму віку зустрічав у своєму готельчику стільки облич, а проводив під ними стільки лукавства, дрібненького шахрайства, вимушеного цинізму, приниженої запобігливости, удаваної величности та силу всяких інших виявів людського борюкання за існування, що досить йому було глянути на ці два нові обличчя, щоб уже знати, чого слід і чого не слід сподіватися.
Вони не були багаті, ці двоє українців, ні (хоч валізочки й новенькі були в них), але вони не втечуть, не заплативши за готель, покинувши в кімнаті порожні ці валізочки. Як тисячі тисяч усяких чужинців, вони приїхали до столиці світу ловити своє щастя за хвіст.
І так само, як у тисячі тисяч чужинців, у них було дещо, що потрібне для того, щоб спіймати: і гаряче бажання, і завзяття, і купа геніяльних проектів, вига-рячкованих ще там у своїх Галичинах. От тільки не було, мабуть, і в них одного: тої соли, що сиплеться на хвіст ловленого щастя. А де її здобути, цього й парижани не могли сказати.
Старший, мсьє Петро, себто Пьєр Ві...вішнятіскі (та й прізвища ж у цих чужинців!— коли б не практика, то чоловік давно б язика на них собі скрутив) був сином священика, скінчив університет і мав намір галицьким адвокатським списом пробивати в Парижі шлях до багатства, слави і щастя. Одначе, маючи трошки розсуд-ливости, він на початок згодився б віддати свої університетські знання на відповідну працю десь при фабричному бюрі чи хоч за продавця в крамниці.
І то, правда, не так університетським дипломом, як своїми очима, а таки мав шанси добитися як не продавця, то розсильного напевне. Бо дійсно хороші очі мав хлопець, нема що: чисті, одверті, шарі. Вони не кліпали без пуття й причини, як у багатьох; вони не уникали погляду, як у дуже багатьох; вони не вихилялися, не вимахували хвостиками, як у дуже-дуже багатьох. Ні, вони одверто, просто, певно дивилися перед собою, як два автомобільні ліхтарі. Та так уже ж чисто та ясно, що часом аж дивно ставало: як така чистота та ясність могли зберегтися в цьому бруді життя, адже ліхтарі автомобіля та й ті заляпуються.
Та й взагалі цей мсьє Ві...вішнятіскі увесь був не зовсім звичайний. Одне вже те, що на зріст був доволі таки помітненький. Та не так на зріст, як на плечі та груди, — йому б, властиво, боксерської слави слід би собі шукати з такими плечима. А цей рум'янець? А кільчики волосся на чолі? А ямочка на підборідді? Так і здавалося, що цей здоровенний хлоп'яга тільки що вилупився з якогось велетенського яйця. Вилупився й зараз же приїхав до Парижа дзьобати зернятка долі.
Але по-французькому говорив непогано, і ввічли-венький був, а посміхався такими білими, такими свіжими й ясними зубами, що мимоволі чоловікові хотілося озирнутися: чого це неначе пояснішало в хаті. Ні, видко відразу, що хорошого роду людина (священика ж, хоч і слов'янського, син!) і дбайливого, панського виховання.
Другий, мсьє Кіндорат Слі-по-шук, теж був нічогенький хлопець, але вже не тої талії, ні. І на зріст менший, трохи не на голову, і плечі, як плечі в кожного доброго француза. Правда, стрункенький, чепурненький, смуглявий і лице з червоними, пухкими губами та ніжними, ой, занадто ніжними очима. Вони не дивилися просто й одверто, як ліхтарі, а мрійно кліпали, як зірки. Такі зіркові обличчя жіночкам дуже подобаються, але спиратися на них, як на скелю, було б трошки ризиковано. Мсьє Слі-по-шук ще ніде не скінчив університету, але мав дуже велике бажання скінчити його в Парижі, щоб зручніше й легше було хапати щастя за хвіст. І не такий ввічливий він був, як мсьє Ві...вішітскі, й поганенько по-французькому говорив, та й роду був нижчого: син сільського вчителя. (Як одразу видко різницю походження!)