— Ну, ну, Тіль, ти вже впадаєш у шовінізм, у реакційність...
Тіль труснула головою.
— Я впадаю в правду і більше нічого! Подумати ж собі: я ніколи не сміла дивитися прямо в очі сусідам, знайомим, родичам, коли говорилося про Францію. Бо я комуністка, а всі комуністи — це тільки дурії, ко-медіянти, вони тільки, мовляв, оперують словами "Франція", "патріотизм", "любов до своєї нації", а в дійсності всі ці слова є обдур, камуфляж, засіб для впливання на маси і захоплення над ними влади. Так, так, я знаю: комунізм не має батьківщини. "Соціялізм, совєти скрізь, революція на всьому світі" і таке інше. Я знаю, правовірний комуніст не повинен надавати серйозної ваги таким дурницям, як, наприклад, любов до Франції. Ну, а я надавала, надаю і хочу надавати й далі. Хочу бути собою і більше нічого! Люблю Францію, люблю для неї, люблю щиро, а не як камуфляж на користь совєтської влади, великого Господа-Бога Сталіна. Годі! І коли ти будеш говорити з членами Центрального Комітету, то прошу переказати їм ці слова мої. Будь ласка. Я тепер незалежна!
Жак посміхнувся.
— Почекай, ти ж іще не вийшла з партії. А коли це буде, ми не знаємо.
— Яв душі своїй, та й ти, мій Ко, давно вже вийшли. З нас досить усього того, що ми знаємо, про що ми так багато говорили і чим стільки мучились. Годі!
А в цей час Жан, за наміченою тактикою, зараз же після телефону Жака, почав ловити телефоном вибраних членів Центрального Комітету і прохати їх зійтися в нього через чотири-п'ять днів для обговорення дуже важливої справи. Деякі не могли прийти, тоді Жан ловив інших, не менш впливових, і їм пропонував. І коли нарешті через дві години тяжкої телефонної праці набралося шість товаришів, які дали слово бути через п'ять днів рівно о восьмій годині вечора в його помешканні для цілком приватного, дружнього зібрання, він з полегшенням зітхнув і тут же почав готуватись до нього. Тим часом він ще декілька разів бачився з Ленуарами і з ними переглядав наново свої тези й аргументи.
І коли через п'ять днів рівно не о восьмій, а о дев'ятій усі нарешті сиділи круг столу в їдальні Жана і перед кожним стояла чашка з кавою, келишок з лікером, попільничка і перед деякими бльокноти, і було вже вибрано на голову зібрання Кльода Берже, старого інтимного товариша Жана, Жан Рульо взяв слово. Обвівши зі свого місця поглядом повернені до нього знайомі милі обличчя, він з глибоким хвилюванням всередині, але зовні повільно, поважно, як з трибуни Асамблеї, почав викладати те, що викладав так легко і просто Жакові та Тіль.
Його слухали уважно, але мірою того, як Жан розгортав свою промову, на обличчях почало проступати виразне дивування, непорозуміння, а в деяких нудьга і досада. Товариші перезирались між собою, посміхались, задавали йому питання, з яких видно було, що деяким було просто ніяково. Коли він нарешті закінчив свою доповідь, Кльод Берже, перебираючи в коротких товстих пальцях олівець, і сам ввесь теж товстий і короткий, з випнутими, як у негра, вустами тихо запитав:
— І це все, що ви мали сказати нам, Жан?
— Майже все. Дещо я потім додам. Це є головне.
— Гм! — знизав одним плечем Кльод Берже і пере-зирнувся знову з Дювалей, — у цьому, власне, нічого ні нового, ні екстраважливого немає. І роззброєння, і світова федерація, і навіть оця колектократія ваша — це теми не нові. Єдине нове те, що ви пропонуєте негайно цим питанням зайнятися. Добре. Займемось іще раз. Отже, хто хотів би висловитись?
Хоч-не-хоч почали висловлюватись, коли вже для цього зійшлися тут.
Але що далі точилося висловлювання, то хвилювання Жана почало опадати, як вітрило без вітру, ні, не те це було, що він у хвилюванні ждав. Дійсно, для них нічого не було нового, вони все знали, все чудесно аналізували, вони виявляли себе досвідченими політиками, тонкими дипломатами, добрими партійцями. їх приємно було слухати. От тільки не було у них того, чого ждало його хвилювання: мансарди.
Нарешті він не витримав і попрохав слова.
— Яз великим інтересом слухав ваші завваги, товариші, і визнаю велику рацію в них. Дійсно, моя концепція, як сказав товариш Дюваль, може здивувати не одного старого мого товариша. Здивувати, очевидно, своєю наївністю. Але признаюсь вам, товариші, я недавно зрозумів, що часом у хлопчачій наївності криється більше реалізму, ніж у сильно дорослих реальних політиків. І мені дуже сумно, що я не зустрів у вас трошки тієї наївности. Я пам'ятаю, як у юнацтві, років тридцять п'ять тому, мене дорослі люди за соціялізм називали наївником, хлопчиком, а соціялізм — річчю утопійною, не придатною до реалізації.
— Що ж, років через тридцять п'ять і колектократія діждеться іншої оцінки, —меланхолійно сказав у стіл П'єр Савон.
Всі засміялись, не виключаючи Жана.
— Але все ж таки, товариші, невже вас хоч на мент не спокусила думка, що таким наївним способом, може, дійсно пощастило б досягти того, чого не можуть досягти серйозні політики? Ну уявіть собі, що комуністи згодилися б на роззброєння.
Кльод Берже потиснув плечима, а Дюваль кинув:
— Без своєї кривавої революції?! Але ж ви самі тільки що сказали, що вони не зійдуть із сцени історії покірно, тихо.
— І повторюю те саме: не зійдуть. їм треба дати можливість зійти. Будьмо ж справедливі, товариші: не сама ж революція в собі їм важлива. Це тільки засіб, а метою є знищення капіталізму і встановлення соціялізму. Але ця сама мета є і у нас, соціялістів. Різниця, виходить, тільки в засобах? Так давайте погодимо наші засоби. Вони за революцію? Добре. А ми хіба проти революції? Ні. Отже, в чому розходження? Очевидно, в тому, що вони за революцію негайну, а ми за повільну. Вони за революцію збройну, криваву. А ми проти такої революції, бо вона викличе ще дужчу кри-вавість, смертоносність, руїнність. Добре. А чи не можна погодити ці способи? На мою думку, товариші, можна. Для цього обидві сторони повинні дещо змінити в своїх концепціях. Наприклад, ми, соціялісти, повинні трошки прискорити свої дії, спрямувати їх безпосередніше на соціялізм. Наш, так званий еволюційний, демократичний соціялізм для величезних мас народів занадто повільний, занадто далекий, відсунений у невідому майбутність. Ті зміни, про які тут, наприклад, говорилося як про ознаки революції, масам непомітні. їм помітні їхні сучасні злидні, скрута, залежність, визиск, поневолення. Вони мають щодня над собою своїх хазяйнів, директорів, майстрів. Вони бачать, як, не боячись того майбутнього соціялізму, всякі ледарі, нероби, паразити панують, командують, розкошують. З якої речі, за що?! — питають вони. Що ми, соціялісти, на це відповідаємо? Підождіть, голубчики, ми робимо все, що можемо, в даних обставинах. Настане час, коли капіталізм виробить у собі такі сили, які колись його знищать, а з ним і всіх паразитів. Може, з наукового погляде, це для когось і правильно. Але для мас, які наукою не мають змоги займатися, це не переконально. Вони охотніше слухають комуністів, які їм обіцяють негайне радикальне знищення всіх цих болячок. Комуністи кажуть їм, що в Союзі Совєт-ських Соціялістичних Республік уже нема ні нерівно-сти, ні визиску, ні паразитизму, ні поневолення, ні злиднів.