І він, захопившись, почав оповідати безліч жахливих подробиць з життя багацького роду Варишків, з яких австрійські монархи та польські правителі вербували, як звичайно, війтів, солтисів і писарів. "А старий війт, до речі, як його називали у Братківцях на початку століття, не вмів ані писати, ні читати, тільки й знав прикладати печатку до документа. Зате вовком зиркав на мене, на вчителя, "бо нащо, панедзєю, хлопові школа... хлопові дай вола і плуга, хлопові потрібні гній і поле — бо з цього живе, а з книжки хліба не буде їсти".
Я тоді записав від Сав'юка звичай проводжати душу померлого танцями у вечірню пору із засвіченими свічками, що їх устромляли в густу кукурудзяну кашу; я від нього дізнався, що ще на початку століття молоде подружжя у першу свою шлюбну ніч ночувало не в коморі, як це було прийнято в інших селах, а нишком молодята бігли в поля, щоб набратися од них живучості і плодючості; я тоді довідався про язичницьке поклоніння-віддяку деревам, які рясно родили, про їх закосичування стрічками і квітами та про погрозу сокирою тому дереву, яке кілька років не плодоносило.
А що ще відкрилося б мені, коли б попрацював над його рукописом з олівцем у руках?
На жаль, я так і не побачив ні "Хроніки родів", ні описів звичаїв. Старий забрав свої спогади, обіцяючи колись "на довше вибратись" до мене, коли буде "мати час". Часу, однак, було в нього обмаль. Згодом я дізнався, що він помер, рукописи десь запропастилися у його родині. А місце їм було в архіві або ж у музеї. Старий учитель тому й працював, що хотів лишити по собі слід, збагатити самого себе і через свої записи збагатити інших. Він, правду кажучи, не дуже й сподівався, що все ним описане побачить колись світ у друкованому вигляді, він "У друк не поспішав". Бо не в друкові суть... суть у тому, що був зобов'язаний заглядати у душі людям.
Нагадує про себе Володимир Іванович:
— Мені деколи докучають: "А може, ви мріяли стати художником і ваші малюнки історичних пам'яток та побутових речей є мовби утвердженням давньої мрії?" А я з того сміюся... а я твердо знаю, що ніяким художником не збирався стати: я любив землю і роботу на ній... любив косити, ходити за плугом. Життя кидало мене то в один бік, то в другий. Освіта, господи ж, мізерна... чотири класи. Був завклубом, кіномеханіком. На меблевій фабриці в Нижанковичах різьбив примітивні штампи.
А малювати... а малювати почав стихійно. Якось схотів показати своїм дітям, як виглядала хата мого батька... а сам був здивований до краю, що моя душа, мої очі, мої руки пам'ятали кожний сніпок на татовій хаті, кожне надтріснуте бревенце, вікно, поріг, призьбу. Очевидно, татова хата відбилася у моїй душі, як у глибокій криниці, і це було закономірним, бо я у ній народився, десь там під вуглом був закопаний мій пупець. Закономірним було й те, що я знав, як би то сказати, "техніку малюнка". У нашій родині була жага до творчості: мама гарно співали і самі складали співанки, я змалку тягнувся до вуглини, до кусника крейди.
Татова хата була моїм першим "твором"; я повісив її на стіні і тішився нею, я геть чисто забув, що малював її на кшталт малюнків у старих шкільних читанках.
Скептики часом насміхаються з мене:
— Чи не простіше взяти "Смену"? Цок — і маєш фотографію. Без біди і клопоту, га?
Я пробував порівнювати намальований і сфотографований об'єкт: фотографія мовби лише фіксувала об'єкт... фотографія була мертва, мій же малюнок жив і дихав, мій малюнок був зігрітий моєю душею.
Володимир Іванович продовжував:
— Я відкриваю себе постійно. Мені навіть цікаво приглядатися до самого себе зблизька: помічати в собі зміни на добре, а буває, що й на зле. Пам'ятаю, років, мабуть, п'ятнадцять тому я випадково потрапив на румовище середньовічного замку поблизу села Мурованого, що в нашому ж таки районі. Руїни тут не вельми мальовничі, час і дощі (а може, і люди) поступово розмивали, розколювали, розносили цеглини — лишилися вали, зарослий оборонний рів та ще каменюка. Я сів оддалік і почав замальовувати рештки колишньої могутності і шляхетської пихи. В цьому замку жила колись і панувала вельможна Марія Мнішек, та сама Мнішек, яка була дружиною Лже-дмитрія І; недалечко звідси — чи то в Старій Солі, чи то в Новому Місті вони брали шлюб, а з цього замку Лжедмитрій вирушив у свій ганебний похід на Москву.
Чи повернувся він сюди, плюгавий, обезславлений, чи згинув десь в іншому місці?
І де знайшла останній свій притулок ясновельможна пані Марія?
І чим довше я малював, тим глибше проникав роздумами в далеку історію, тим щільніше мене обступали тіні минулого. Ні, я не боявся їх; я стояв збоку, спостерігаючи за їхньою метушнею, історія була близько, за цим ровом, за цим валом, за цим каменем. Побачене, передумане, уявлене — я не побоюся цього сказати — збагатили мене. Я відчув у собі вміння фантазувати, чого раніше за собою не помічав. Мені навіть здається, що я міг би, якби була потреба, реконструювати до останнього камінчика замок Марії Мнішек, хоч діло це, звичайно, нікому не потрібне. Важливо, що я тоді уяснив для себе раз
і назавжди: історія — це не тільки Вавилон і Рим, Греція і Єгипет, історія живе скрізь. її сторінки порозкидувані, часом пошматовані і стерті, а часом неторкнуті, виразні стоять у селі, на хуторі, в містечку; це дуже важливо знати нашим дітям і онукам.
Замок Марії Мнішек навчив мене не просто змальовувати пам'ятки минулого, а, змальовуючи їх, мовби входити в минуле, наближати його до себе. Відтоді я чимало змалював замків і корчем, фігур і палаців, храмів і шкіл, а до замчища в Мурованому час від часу повертаюся.
Може, хочу почути, як плаче Марія Мнішек на своїх руїнах?..
Якось Шагала сказав:
— Час по-різному розправляється з тим, що збудують люди. Одне забувається, сказати б, навічно... хоч би для прикладу взяти замок Марії Мнішек. А буває, що забуте мовби, малозначиме і занехаяне кількома поколіннями западається у безодню забуття на довгі роки, аж поки котрогось дня якась добра душа не досягне його з темних глибин та не виставить на оглядини білому світові. Так було з корчмою у селі Тирло.