А згодом, гортаючи сторінки давньої шкільної "Хроніки", я думав: "Невже справа впирається лише у брак часу?" І хоч відтоді минуло чимало часу, не можу заспокоїтися й інколи при зустрічах з педагогами розповідаю про їхнього колегу, котрий, як потім виявилося, у могильнику XII—XIII століття розшукував серед кісток золоті зуби; розповідаю і молюся до них, до педагогів: "Слухайте, не ображайтесь, я не применшую постаті вчителя, особливо сільського, знаю, що на його плечах тягар тяжкий, відповідальний і водночас почесний. Від нього, від учителя, насамперед від учителя, залежить, чи вилущиться з дитини, як із горіха зерня, свідомий громадянин. А якщо так, то справа не в нестачі часу.
Справа в розумінні свого покликання.
Справа в потребі".
— Так, у потребі,— мовби повторює мої думки Володимир Іванович Шагала.— Головне — потреба, свята спонука, а час... а час знайдеться. Бо хіба душевна потреба — це лише для себе? Я десь читав: душа повинна трудитися.
— Як вона починалася?
— Що? — перепитує Володимир Іванович.
— Притча про скрипаля,— нагадую.
— А дуже просто,— усміхається.— Хіба не знаєте, як починаються усі притчі? Десь у горах... десь на долах... десь у якомусь царстві живе старий скрипаль, що грає на своїй скрипочці вже повних тисячу літ...
— Уперше я почув Скрипалеву гру, якщо можна так сказати,— розповідав Володимир Іванович,— у полі, коли підлітком будучи, учився косити. Пам'ятаю, як нині: навкруж не було ніякої особливої краси, декорації, приводу для зворушення. Краєвид стелився цілком буденний: вдалині синя смужечка лісу, навколо луки, кучугури вільшини. Ген-ген із-за дерев виглядали білі сорочки хат. Усе було стократ бачене, звичне. І тільки коса в моїх ще не твердих руках, часом вгризаючись вістрям у купину, видзвонювала і виспівувала. І спів цей... ця струна мовби відчинила мою душу. Пам'ятаю: я аж задихнувся від щастя, від розуміння, що живу... що небо наді мною моє і земля моя.
Ні, добре знаю, не було ніякої музики... ніякого співу, виспівував тільки жайвір. У кущах скреготали сороки. На недалекій копиці сіна стояв у задумі бузько. Світ був знайомий і по-новому, до найменшого листочка, до найдрібнішої бадилинки бачений. Я чомусь вірю, що такий момент приходить до кожної людини. Важливо тільки не проґавити, коли пробуджується у тобі душа.
— Це тобі Скрипаль заграв, Володьку,— сказали мені тато.
Володимир Іванович Шагала із своїми малюнками, із своїм розумінням громадянського обов'язку, із своїм твердим переконанням, що душа повинна пробудитися і трудитися, нагадав мені старого вчителя Олексу Сав'юка (по батькові, на жаль, не знаю і уточнити ніде не зміг), який на початку шістдесятих років приходив до мене з грубезним томом своїх спогадів про передумане й пережите. Сав'юку було на той час, мабуть, ген-ген за вісімдесят, але тримався він ще бадьоро, я інколи бачив його в Івано-Франківську, коли він їхав на старому деренчливому велосипеді з неодмінним бідончиком для молока і потертим шкіряним портфелем на кермі.
Я запам'ятав його ще з дитинства.
Батькова хата стояла недалеко від сільської школи, в якій Сав'юк разом із дружиною учителював, і я не раз потрапляв у "панські покої" — водили мене туди Сав'юкові сини. Десь у 1935 чи в 1936 році він пішов на "емеритуру", тобто на пенсію, купив під Станіславом кусник грунту, побудував будинок і жив собі серед приміських полів, старий, усіма забутий і не раз у Братківцях похований, бо де Станіслав, а де Братківці,— світ колись був далекий. Сав'юк, однак, смерті не піддавався, час від часу появлявся на міських вулицях на розгойданому своєму велосипеді, і сільські ґазди, побачивши свого старого вчителя, знімали перед ним шапки, кланялися й несли додому радісну звістку, що ще живе "наш Сав'юк", а разом із Сав'юком жило також їхнє далеке дитинство.
Олекса Сав'юк учителював у Братківцях, здається, із 1905 року, нічого, отже, не було дивного в тому, що майже все село вважало його своїм "професором", і я, бувало, у розмовах із старшими постійно натикався на прізвище цієї людини, його доля була міцно пов'язана з селом тисячами ниток. І ось він сидить у мене вдома, тримає на колінах грубезний том спогадів і, зазираючи мені у вічі сірими своїми очима, запитує наївно і щиро, "як цю писанину видати друком, щоб нові покоління знали: народний учитель у старі часи не сидів дурно, заклавши руки, а постійно трудився на народній ниві, бо була в цьому велика необхідність".
А може, він сказав: "Була в цьому народна потреба"? Я не хочу сьогодні "підганяти" давню свою розмову з Сав'юком до бесіди з Володимиром Івановичем Шагалою, цілком може бути, що старий учитель висловився інакше; я тільки хочу сказати, що спогади бувалих людей треба якщо не видавати, то неодмінно систематично збирати й нагромаджувати в наших архівах і музеях... спогади старих педагогів, лікарів, діячів КІЇЗУ, учасників Великої Вітчизняної війни, організаторів колгоспного руху; в їхніх спогадах б'ється сама історія краю... історія в образах людських, в епізодах житейських, у мудрих роздумах.
Читаючи Сав'юків рукопис, я був вражений різнобічністю діяльності народного вчителя: він організував читальню і сільську кооперативну крамницю; він із дружиною створив і драматичний гурток; він боровся з попом із корчмарем; він виписував сільськогосподарські книжечки і вчив селян, як робити компости, як закладати і доглядати сади, як боротися з хворобами домашніх тварин; він мав десятки інших обов'язків, навіть медичних, навіть нотаріальних — і скрізь у нього до всього "доходили руки", скрізь він устигав. Він мусив устигати, бо називався народним учителем, а це в його часи означало не тільки вчити у школі дітей; це означало більше — учити і виховувати народ.
— Крім цього манускрипту,— розповідав Сав'юк,— який вам показую, маю удома іще два: "Хроніка братковецьких родів", у якій описую життя і смерті, роботу і "веселіє" більше десяти "фамілій" — Вариш-ків, Івасюків, Королюків, Федорівих, Микитюків, Качурів та інших, які у Братківцях живуть уже, як я в архівах уточнив, по 200— 300 років. А ще маю описи звичаїв, коли хтось умре або ж народиться, як святкують різні свята, якими примовляннями починають ту чи іншу роботу.