Невже покої пана Чеслава, повні мистецьких речей, так і не вділили, нічим не обдарували Мар'яна в той окупаційний рік? Невже хлопець зостався глухим, сліпим до побаченого?
Мар'ян Гнатович ходить по майстерні, мовчить, думає.
— Як вам сказати?.. Ніщо марно не пропадає: ні подія, ні зустріч, ні побачене, ні пересумоване або ж передумане,— відповів згодом.— Душа гутника — як скловарна піч,— і усміхається несподіваному порівнянню.— Кипить там, вирує, переплавляється, щоби потому вируюча маса прибрала форму й ожила. Чеслав Малоховський теж не пропав. Його колекція, певно, здивувала: ось як люди вміли творити. І збудила добру заздрість.
Справді, це не так уже й мало для майбутнього художника.
Мар'ян Гнатович розповідає:
— В армії служив на Далекому Сході, служба як служба, ще й романтики трохи було; куди ж — служив там, де найперше на всю країну починається день. А повернувся "на гражданку" — біда, ремесла якогось у руках ані-ані, романтикою, як відомо, ситий не будеш. Сушив собі голову: куди подітися? Потягло чомусь на Львівський склозавод номер один. Так його тоді йменували. Ще й тепер не можу розтовкмачити самому собі, чому саме на склозавод... Адже діялося це 1955 року, коли у Львові будували багато нових фабрик і заводів. Міг, отже, обрати фах і поплатніший, і не такий гарячий, і більш сучасний, а диви — вибрав склодува. Я не вірю у забобони... хочу вірити у вашу птаху...
Одно слово, я переступив, як то кажуть, поріг цеху сортового посуду. Начальником там був, як нині пам'ятаю, товариш Балтер, чоловік неквапний, уважний, він мені казав: "Мой, ти, хлопче, не в армії, дарма, що шинелина на тобі, ніхто тебе не підганяє... Отож поспаце-руй собі сутки, приглядайся, що до чого, дихай склом, переймайся ним, зачаровуйся або ж — зненавидь його до холєрської мами раз і назавжди. То така, чуєш, справа: скло хоче, щоб його любили. Коли ж склом заворожишся, то підбирай собі майстра, який сподобається, котрому ти повіриш і який передасть тобі сокровенні таємниці нашого ремесла. Второпав?"
Учителя я обрав собі доброго. Був це старий робітник Костянтин Іванович Тарашкевич, білорус за національністю. Ну ні, я не назову його якимось чарівником скла, не доберу також іншого, кращого слова, що повинно би виражати мою вдячність учителеві. Красивості тут ні до чого. Костянтин Іванович був майстром — і цим словом сказано все. Робота в його руках горіла, він умів новачкові пояснити й показати ("Дивися-но, хлопаку, і роби так, як я"), міг він і заразити своєю любов'ю до скла ("Ти чув, що наша професія поряд із гончарною найдавніша на світі? Отак... Світ міняється, а скло варимо, як тисячу років тому варили").
Може, бути, що Тарашкевич переборщував, бо технологія скловаріння теж зазнала змін і вдосконалення, але його відданість матеріалові переконувала, захоплювала, і, головне, хотілося наслідувати Костянтина Івановича, робити так, як він. За два-три тижні я вже самостійно видував банки, хоч цього треба було вчитися три-чотири місяці. "В тобі, Мар'яне, дідько скляний сидить",— жартував бувало Костянтин Іванович. Дідько — не дідько, а скло... у склі я "втопився". У ньому щось таке було... щось первісне, безформне, як у глині; первісна маса вабила мене тим, що я міг з неї зробити... Ет, я умів тоді з неї видути хіба що склянку, слоїк, звичайний келишок — і нічого більше. Але й не вимагалося більше: ці буденні речі приносили мені так багато втіхи.
Вони були дорогі, як кришталь, а дзвеніли — мов чиста мідь.
Протягом року я став у цеху своєю людиною, робітником, а згодом навіть бригадиром. І знаєте, коли тепер випадково за гостинним столом побачу чарку з простого зеленого скла, то торкаюся до неї, як бозна до якої коштовності... Та проста чарка із зеленого скла походить з моєї молодості.
Хто скаже, куди відлітає у вирій птаха, що обпікає долоні?
Йому, бувало, дивувалися, а то й глузували: "Йой, чи тобі, чоловіче, найбільше треба? Маєш свою трубку, дуй у неї — і карбованчики лупи. Що тобі до того вирію... до того, що скло, приміром, почали люди варити якихось п'ять тисяч років тому? Всього й так знати не будеш. Морок там, ніч, давня глибина".
Ого, аж куди залітає його птаха. А йому було цікаво входити, як у підземелля старих замків, у морок Минулих століть, де скло цінується, як золото, а то й дорожче; він присідав на поріг майстерні єгипетського скляра (а тому скляреві вже двадцять п'ять століть...) і мовчки придивлявся, як той робить флакончик для парфумів, що ними напахчуються знатні жінки: спершу майстер виліплював з глини та піску болванку, настромлював її на металевий стержень, а вже потім накручував на неї — спіраль до спіралі — різнокольорові гарячі нитки скла. Робота марудна, довга — тут і піт, і терпіння, і ще щось... може, іще любов єгиптянина до скла, бо без любові нічого на світі не створюється нового. А згодом, коли посудинка вистигне, майстер витягав стержень, глину й пісок витрушував — і на його долоні засвічувалося маленьке кольорове сонце.
Вони обидва раді маленькому сонцю — Тарнавський і той єгипетський скляр... На рубежі нашої ери безіменний мудрий римлянин ("Дивна й несправедливість: імператори, філософи, поети, байкарі теж залишились в анналах історії, імена їх записали, а мудрого римлянина імені й не спитали") винайшов склодувну трубку — відтоді в цій галузі декоративного мистецтва розпочалася технічна революція. "Уявляєте,— просвіщає мене Тарнавський,— скло, яке до того часу цінувалося на вагу золота й через те було доступне переважно патриціям, із винайденням склодувної трубки наблизилось до плебеїв, стало демократичним матеріалом мистецтва. Люди побачили, що воно прозоре й чисте, як день; а ще відкрилася людям разом із способом видування також таємниця надзвичайної пластичності матеріалу".
Він може говорити про скло, історію склярського ремесла і годину, і другу — і заговорить вас, і зацікавить, і ви цьому не дивуйтеся, бо ой як далеко літає у вирій птаха, що обпікає долоні...
Давно виношую трохи каверзне запитання, яке хочу колись поставити Мар'янові Гнатовичу:
— Ким би ви стали, якби якимось чином обминули Львівський скляний завод номер один, якби пройшли мимо його прохідної?