Птаха є птахою, літає собі... а я її ціле життя ждав, і кликав її, і випрошував, але де... Вона до інших прилітала, а мене обминала, ніби мене хтось чорним словом закляв. Отак я й зостався до сивого волосся ремісником.
...Багато опісля я зустрічав людей, які мали певне відношення до мистецтва, та, на жаль, ніхто з них не сумнівався, чи, бува, не живе й не творить без тієї птахи, про яку мріяв старий різьбяр: одні не признавалися, що вони щось знають про птаху, бо їх називали б бездарами, другі, бідолахи, й не підозрівали, що десь тії птахи літають.
Оскільки за характером творчої діяльності Мар'яна Гнатовича Тарнавського називають гутником, то, очевидно, цікаво нам зазирнути в довідники, щоб дізнатися, як вони трактують назву "гута" і "гутник". Старі фоліанти у визначенні неточні й категоричні: "Гутами називають фабрики скла, мідяні, цинкові ливарні заводи, а також копальні вугілля". Сучасні довідники дещо звузили діяльність цих "універсальних" заводів: "В українській мові під назвою "гута" здавна позначають місце вироблення скла і скляних виробів, а пізніше — склоробний завод".
Скло на Україні любили, як кажуть, від "сотворення світу": на території республіки краєзнавці нарахували майже цілу сотню населених пунктів, які називаються то Гутами, то Гутиськами, то Гути-щами...
Якщо ми перегорнемо давніші й нові довідники, то дізнаємося, і що означає термін "гутне скло". Українська Радянська Енциклопедія по-енциклопедичному карбує коротко і ясно, що під гутним склом розуміємо вид декоративно-ужиткового мистецтва. "У вузькому значенні — скляні вироби, що набрали закінченого вигляду біля скловарної печі без додаткового оздоблення кольоровими смолами, грануванням, гравіруванням, позолотою та ін."
Може бути, що дехто спитає: дозвольте, а до якого виду мистецтва зачислимо чудові зразки українського гутництва XVII—XVIII століть — періоду найвищого його розвитку, які нерідко оздоблені не те що смолами, а й розмальовані олійними фарбами? Окремі гутні вироби прикрашені навіть гравіюванням.
Та це, зрештою, практикувалося колись. Теперішні гутні вироби, як пише львівська дослідниця скла Ф. Петрякова, не знають способів декорування. "їх звичайно не торкається ані гравіювальне коліщатко, ані пензель із рідким золотом чи фарбою. Вони декоруються, поки скло "живе", оскільки самий процес видування побудований на пластичності матеріалу, що остигає. Ліплення, витягування, згинання, кручення — ось що лежить в основі різноманітних прийомів обробки скла в гарячому вигляді".
Справді, як тут не обпекти долоні?
Колись Мар'ян Гнатович в одному інтерв'ю сказав:
— Завершальний процес творення задуманого відбувається безпосередньо біля скловарної печі. Ескізи, плани, малюнки — усе це покинуте в майстерні. Тут, біля вогню, ти залишаєшся сам на сам із склом, яке не вміє чекати. Вогонь, що кипить, теж вимагає від тебе вогню.
Багато разів я бував у гутному цеху Львівської скульптурно-керамічної фабрики, інколи не одну годину простоював біля дерев'яного помосту, на якому, немов на сцені, чаклували підсвічені вогнем склярі, але, мабуть, мої спостереження не були надто уважними, щоб я міг розповісти, як Мар'ян Гнатович Тарнавський виготовляє, скажімо, декоративний кухоль.
Та й чи можна про це оповісти?
Скажу лише, що в легкому синьому димку я бачив: точні вивірені рухи... скло — червоне, синє, прозоре оживало в руках майстрів... воно до певної хвилини було просто грудкою матеріалу, та заледве опинилося на кінці трубки майстра, в його цупких кліщах, і тоді воно починало дихати, прибирало форму... скло мовби зросталося з кліщами, робилося в'язким і слухняним, як віск,— майстер починав над ним панувати.
...Оце спробував описати момент творчості, дійство скляра і... відчуваю безсилля перед цим дійством, розумію приблизність своїх слів: невдачі, мабуть, зазнає кожний непосвячений, який хоче надто зблизька поглянути на птаху, що зветься музою. У склярів муза до того ж — гаряча.
Стало законом, що кожен, хто береться писати про художника, співака або ж письменника, неодмінно докопується до джерел творчості митця; такі пошуки, що повторюються, хтось назвав би схемою або й штампом, якби не одна обставина: дослідники психології творчості переконливо доводять, що край, де народився майбутній художник, його річки, трави, озера, зорі, ті люди, серед яких він зростав,— усе це не губиться, як підкова на дорозі, не пливе марно за водою, а десь у душі закарбовується, западає в її глибини, щоб потім стати поштовхом, вибухнути джерелом.
Я не був винятком і, правду кажучи, теж шукав заповітного джерела в біографії Мар'яна Гнатовича... шукав і не знаходив. Життєпис Тарнавського якнайпростіший: народився 1931 року в селянській родині. Татова хата стояла гейби на межі села Завади і містечка Мостиська — з віконець відкривався вид на торговицю, на котрій щотижня у середу вирував ярмарок. Ой як кипіли там пристрасті! А ще в біографії Мар'яна Гнатовича жила тяжка селянська праця, коли, підлітком будучи, налягав на чепіги плуга й клав скибу до скиби... а ще в підліткові в тоті часи жив також карабін з комплектом патронів, з котрим він, член місцевого загону самооборони, стеріг від лютих багачів майно щойно створеного колгоспу "Шлях до комунізму"... А ще тоді прийшла рання, як зимові громи, мамина смерть, і молодші сестри Іванка, Надія, Марія, брати Євген та Орест сіли йому, найстаршому в родині, на коліна, бо батько в полі то з конем, то з корівчиною, то з косою.
Гей, де ж те, чуєте, джерело, про яке сміливо можна сказати, що Мар'ян із нього напився,— і відкрився хлопцеві світ краси?
Гей, а де ж та криничка-царичка, з якої закропилася живлющою водою птаха, яка — настав-таки час — сіла йому на долоню, і долоня розвинулася, як дерево зеленіє навесні.
Почекайте, а може... У родині Тарнавських переказували, що ді-до по мамі Маїк походив із Яворівщини — з писанкового, виши-вальницького, ткацького і різьбярського краю і до котрогось із цих ремесел дідо Ілько мав безпосереднє відношення.
Почекайте! А ще в Заваді пам'ятають, що старий Гнат Тарнавський любив співати в хорі й просто так співав, для себе; бувало, у полі, як випряже з хомута коня, як заспіває — земля і небо слухають.