— А як? — допитуюся.
Він прикладав розім'яту грудку глини то до чола, то до обличчя, то до губ — чи нюхав її, чи цілував?
— Не знаю,— відповів майже сердито.— Зате знаю точно, що он там на схилах гори в давнину височів Грецький монастир, а внизу, де тепер стоїть хата мого батька і де є добра глина, щоб виробляти й випалювати горнці й миски, сиділи від правіку гончарі. Переказують, що греки прозивали їх по-своєму — фіголями. Виходить, уже тоді в моєму роді зароджувався потяг до прекрасного. А ще знаю, що мій тато, звичайний собі невчений селянин, натягував на підрамник полотно, що йому давала мама, і тихцем малював. Тихцем, щоб люди не бачили, бо де ж пасувала статечному ґазді така "пуста забавка". А вже ген-ген потому, коли в нашій хаті мешкали влітку археологи, коли мені було сім-вісім років, я, пам'ятаю це, як нині, з якимось трепетом торкався до їхніх знахідок — до кам'яного різьблення, до уламків дзбанів і корчаг, до золотого чільця на черепі княжни...
А хтось собі думає, що художником легко стати. Фіголь подає мені розім'яту теплу грудку глини. З неї справді можна виліпити коня, божка, або... художника.
Знов настала пора нагадати читачеві про Онисію з Галича, яка ((пам'ятаєте?) побивається на чужій чужині — на кам'яній горі за залізними мурами. Змій не шкодував дівчині шовкової одежі, золотртканих поясів, сап'янових чобіток. Змієві служки прикрасили дівочі коси діадемою, за котру можна було купити тисячу пар волів; нічого Іне жалів Змій, щоб тільки прихилити д' собі Онисію.
І хто поручиться, що котроїсь ночі Онисія не зламалася б, як стеблина, та не лягла б добровільно поруч із Змієм... лягла б і народила б на нашу голову змієнят, бо, мовляв, крапля довбає камінь, і тоді розповзлися б змії по всіх усюдах, а дівчина забула б, що вона жила у Галичі, де шумлять навкруж, як море, дубові й тисові гаї, де Дністер гойдає лодії і несе їх, забавляючись, у море Руське...
Хто відає, як би воно насправді сталося, коли б в Онисії не було Матері: послала Мама з вісточкою до Онисії сокола... сокола того Змієві слуги осліпили, й розбився він на гострих скелях; послала Мама до Онисії журавля... упав журавель у вируюче полум'я, що його роздули Змієві слуги; послала Мама до Онисії білого голуба... білого голуба вороги прошили стрілою.
Тоді послала Мама до Онисії сірого горобця, пташка ця, як відомо, непоказна, нікому він не впав у вічі, ніхто його поважно не сприймав, Змієві стражники теж махнули на нього рукою.
А горобець сів на залізну стіну та й мовить до Онисії:
— Так і так. Матуся твоя дізналася від відунів, що перемогти Змія можна силою земною...
Тут мусимо перервати оповідь про Онисію, бо в Івано-Франківському педагогічному інституті пролунав дзвінок, студентство принишкло, і в аудиторію зайшов доцент, кандидат мистецтвознавства Михайло Павлович Фіголь.
Доцент і кандидат трохи відрізнявся від митця — в аудиторії він був підтягнутий, змобілізований, суворий, мовби аж неприступний: у такого, якщо не знаєш матеріалу, не випросиш "трійки" й не скористаєшся традиційною шпаргалкою. Та так воно, зрештою, й повинно бути. Фіголь, який викладає історію культури та мистецтва, любить повторювати студентам:
— Я скоїв би громадянський гріх, коли б не вимагав від вас знань. Які будуть із вас народні вчителі, якщо будете бідні духовно, якщо не відкриються вам, як чудо, література й мистецтво, якщо байдуже проходитиме повз живописні полотна сучасного художника, якщо вас не схвилює кахля Бахметюка або витвори теперішніх народних кераміків. Незнання породжує глуху, як стіна, байдужість. А що, питаю я вас, може посіяти байдужий сіяч?
Я колись чув подібну Фіголеву філіппіку в інститутському коридорі. Присоромлений студент шмигонув униз сходами, ніби провалився крізь землю, а викладач ще довго не міг заспокоїтися. Він узяв мене під руку, ми ходили гамірливими коридорами (студенти розступались перед Фіголем шанобливо) й розмовляли про духовну глухоту. Ірого, художника й вихователя молоді, ця проблема глибоко хвилювала.
— Уявляєш, за довгі роки викладацької практики траплялися мені студенти, які не цікавилися ні театром, ні художніми виставками, ні книжками; траплялися, як пні на гладкій дорозі, сліпіц, що не вміли бачити всього того прекрасного, нового, що привнесено у звичаї народу в наш радянський час; здибав я також людей, що шукали "історичних місць" десь по Європах, у Єгипті, Індії, вони марили про зарубіжні поїздки, про "Метрополітенмузеум" у Нью-Йорку, а про художника Труша навіть не чули; знаходяться мудраге-лі, котрі звисока позирають, приміром, на гуцульську різьбу чи, скажімо, хохломський підлакований розпис, вбачають у тім щось "сільське", "несправжнє", а самі, як навіжені, накидаються на оголених дівиць із зарубіжних журналів.
Є всякі... І в тому, що вони ростуть байдужими, що серед жита вилущиться кукіль, я виню насамперед самого себе: десь недоробив, десь не зумів дійти до серця, не відкрив... не заворожив... не переконав, що, слухайте ж, добрі людоньки, живете в суспільстві, яке створило всі умови для духовного розквіту людини: бери, думай і багатій духовно,
А якщо до того ти вчитель, то надбане багатство дасть великі проценти в майбутньому, коли попідростають твої вихованці.
Сам Михайло Павлович — ненаситний, він ніколи не промине цікавої виставки, де б вона не була — в Ленінграді чи в Москві; він не пройде мимо гарної книжки (і вміє книжку поцінувати), його гостинну хату не мають права обминути ні письменник зі Львова, ні художник із Києва, ні архітектор із Новгорода. Дружина його, Тетяна Данилівна, лікар, яка днями й ночами схиляється над дитячими ліжечками й повертається додому стомлена, не завжди, можливо, хвалить чоловікову гостинність, бо знову збирай, жінко, на стіл, однак вона мовчить або лише зітхає:
— Ніби я не розумію, що йому потрібні люди і люди... Справді, Михайлові Павловичу треба багато: нових цікавих людей,
картин, книжок; його хата, як музей, повна живописних полотен, знайдете тут стародавню різьбу, карбування по металу, перлину гуцульської кераміки — кахлі Олекси Бахметюка і миски Павлини Цві-лик; скарби мистецькі тут не замкнені в глибоких скринях, вони живуть, нуртують, примушують художника порівнювати, шукати, рости... І не байдужіти.