Джуранючка:
— Коли б я виграла на лотерею мільйон карбованців, то спершу побудувала б у саду гончарну піч, яку топила б пахучим вишневим деревом. Це, звичайно, жарт, але гончарам часто буває не до жартів, коли їхні вироби вже "достигли", а піч у майстернях Художнього фонду або зайнята, або ще не запалена. Майстер повинен мати свою піч, свою майстерню — тоді він буде мати й своє обличчя.
А друге, що б я збудувала на виграний мільйон,— це музей української кераміки. Десь у Києві... Зібрала б у музеї все краще, що витворено майстрами косівськими, пістинськими, опішнянськими, львівськими, миколаївськими,— нате, дивіться.
Була б — я певна — до того музею народна проща. День і ніч ішли б та й йшли б. І ми купно побачили б, яким скарбом володіємо.
А світ дивувався б і заздрив.
Джуранючка:
— Слухайте, а чому чорна несправедливість панує деколи у світі: я бачила карбовані на мармурі й позолочені слова про людей, чиї імена в наш час ні про що нікому не говорять.
А Бахметюкового імені я ніде не здибала: ні на вулиці, ні на площі, ні на мармуровій таблиці. Писали про нього патріоти з дев'ятнадцятого століття, що був чоловік заледве не геній, а могили його ніхто й не запам'ятав — зникла й нема. Лишив народові багатство, яким пишаємося, а патріоти не знайшли грейцара, щоб спорохнявілий дубовий хрест замінити на кам'яний надгробок, на якому мало б бути викуване одне лише слово: "Бахметюк".
Ми з Юрком, з чоловіком моїм (він історик), обшукали всі навколишні кладовища — й усе даремно...
Чи, може, суть мистецької слави не в золочених словах на камені, а в добрій людській пам'яті, у писаних тарелях?
Джуранючка:
— Я знову про Бахметюка. Недавно прочитала, здається, це писалося за часів буржуазної Польщі, що Бахметюк — то ніякий не Бахметюк, а шляхтич Бахмінський, і доказом його шляхетства є його підписи латинкою на кахлях. Усі вони зроблені на шляхетський лад.
Справді, мені довелося читати ці підписи. Однак усі знають, що в минулому столітті русини, тобто українці, запросто користувалися латинкою і підписувались на "ський". Кожен грамотій у селі, писар чи ксьондз знав латинське письмо, усякий міг підписатися, як йому забагнеться, бо ж паспортів простим людям не виробляли. А крім того, славетний художник-примітивіст Никифор, якого ще в середині 30-х років відкрив львівський мистецтвознавець Роман Турин, використовував латинську абетку як... своєрідний візерунок: Никифор не вмів читати й писати. Правда, через те, може, тепер Никифора теж дехто не вважає за українського митця.
Та вернімося... вернімся і оборонім Олексу Бахметюка. Чому деякі "цінителі народної культури", яких ще дотепер пам'ятають наші гори, не заперечували повідомлень преси про смерть Бахметюка, де чорним по білому писалося: "У Косові забрала смерть Бах-мінського, русина, великих здібностей і широкої слави людину. Була це людина селянського роду, без освіти, косівський гуцул".
І дивіться! Майже через сто років після його смерті хтось би хотів з гуцула зробити шляхтича. Ох...
У цих розмовах, роздумах, сумнівах, запереченнях, пошуках, утвердженнях, у вирі різносторонніх інтересів, у щоденному навчанні, у самовідданому поклонінні своєму мистецтву — вся Валентина Іванівна Джуранюк. Без усього цього годі зрозуміти її небуденний талант, що його спеціалісти називають явищем у сучасному гуцульському народному мистецтві.
Бо хіба, гадаєте, отак запросто приходить до неї майстро Бахметюк, приходить і вчить!.. І в душі Валентини, яка перейняла майстерність вчителя, скачуть сарни, плавають риби, в її очах цвітуть блавати, а в голові рояться бджолині рої, і вся вона проростає зіллям?..
Вона повертається до думки, що, може, суть мистецької слави не в золочених словах на камені, а в добрій людській пам'яті... І відразу сумнівається:
— Та на чому? На якому такому камені пам'ять закарбовується, якщо могили позападалися, якщо імена на сволоках і на книжках зітруться, а дзвони розколяться?.. І як тоді наступним поколінням про щось пам'ятати, га?
Пам'ять — це щось конкретне. Я десь читала, що вчені досліджують кожний крок великих людей — які дерева вони споглядали і навіть з якого місця спостерігали Полярну зірку. Я розумію, що великі. Але, гадаю, і менші таланти теж дивують світ, збагачують його прекрасним і, отже, мають право на довгу пам'ять. Чому, приміром, ніхто з мистецтвознавців не напише книгу про Корпанюків і Шкрібляків, які різьбами своїми прославили Карпати?
Ви не знаєте, чому ніхто не напише про них книжку?..
Дощ у Косові...
Краплі падають густі й пахучі, немов мед. . Громи вже стихли, покотилися, як вози з камінням, кудись на Заболотів і на Коломию, і дощ тепер падає тихий, наче сон. Центральна косівська вулиця, як звичайно в таких випадках, раптово, за одну, здається, хвилину стала гірським потоком... І вже вона здригнулася, попливла, завирувала.
Іду, хлюпаю, іще хтось залюбки хлюпочеться поруч зі мною, іще хтось хлюпоче позаду... а хтось і посмішковується з диваків, що мокнуть посеред дощу й посеред потоку; хай собі хтось там кепкує, мені байдуже: несу під пахвою подарований Джуранючкою таріль. На її таріль і дощ падає, і вітри на нього віють, і співанки на нього сідають, як пташки, і торкаються його людські плачі — він великий і важкий, як ціле довге людське життя.
Дощ у Косові.
І згадую я давнє, татове:
— А пий, дощику, із долоні...
ХУДОЖНИК ІЗ КРИЛ ОСА
Липневий день — як гончарське колесо.
За кварталами приземкуватих будинків, затінених садками, аж там, де біжать івано-франківські вулиці Матросова та Московська, кипить людьми і моторами обласне місто, а тут, на околичній Долинсь-кій, сновигає собі дрімота, стоїть цілком схожа на сільську полуднева тиша. По-сільському також пахне пилом, яблуками паперівками і скошеним сіном. Художник лежить у сіні, як у купелі, без сорочки, засмаглий,— художник уткнув у сіно обличчя, дихає його пахощами глибоко — царює. Я йому не заважаю, він сам згодом виринає з сіна, з його глибини, і ніяково посміхається:
— Я трохи дивак, правда? — запитує. Художникові цієї осені виповнюється п'ятдесят, але дивиться він на світ по-дитячому захоплено.— Розумієш, я не тримаю на своєму подвір'ю машини, ані ніякої живності, не вирощую також полуниць... нащо воно мені, мені треба, щоб тут росла трава. Одного досвітка я її скошую — і починається для мене царювання; пахощі сіна, дух землі нуртують у моїй душі, я роблюся мовби сильнішим... чи кращим... чи талановитішим. І як тут не згадати казку про Онисію-галичанку, яка Змія поборола? Попрацюю годину-другу в майстерні — і гайда сюди, в сіно, в купіль по нову силу. Смішно? Тобі не здається, що тут не так сіном, як сентиментальністю пахне? — Він сидить міцний, плечистий, великими руками обхопив коліна й кілька хвилин мовчить, наче прислухається до самого себе.