Хвильовий любив повторювати слова Єсеніна "Все пройдет, как с белых яблонь дым" 59. Ніколи, навіть вдома, не був спокійний, все бігав по кімнаті, часто спльовуючи.
В ті роки в обох у них попідростали дочки, яких вони, крім іншого, навчали й музики. Обидві дівчинки грали добре, в тому числі й Бетховена, зокрема "Патетичну сонату" 60. Сонату цю обидва дуже любили і не раз, зібравшись, прослухували у виконанні падчірки Хвильового — Люби Уманцевої.
Хвильовий був легкий, спритний, з незвичайною віртуозністю ганяв на ковзанах взимку на нашому дворовому катку. Кататися на цей каток виходило багато людей, але хто ще, крім Хвильового, добре катався, не пам’ятаю.
Пилипенка називали: "Папаша, дайте папіросу і руб". Він, як і Хвильовий, умів гуртувати навколо себе людей, тільки інакше: побачитися з ним приходили в "Плуг", до Хвильового — й додому. Виходить, у Хвильового було більше домашності, камерності і, мабуть, демократичності. Солдатська благенька шинелька Миколи Хвильового не становила ніякого рубежу між нами, молодшими, і ним. Молодшими, тому що він був набагато старший, скажімо, за мене, мав народження, здається, в 1891 чи 93 році. Крім формальної старшості, була ще й інша: шість років фронтів! А це — зовсім інший, незмірно багатший внутрішній досвід. І все ж — рубежу не було! А між нами, молодшими, і Сергієм Володимировичем рубіж був. Може, тому, що вій завжди був при звучній посаді — редактор газети, директор Інституту літератури? Хвильовий же був вільний птах, без якоїсь регламентованої професії, вільний художник, богема, чи що! І, проте, в ньому сиділа безодня енергії, винахідливості, ініціативи. Більшість з того, що хвилювало літературну суспільність 20-х років, походило від Хвильового, він був ініціатором створення не менше як з півдесятка літературних організацій. Пам’ятаю, як на початку 20-х років він носився з ідеєю "федерації". Можливо, навіть вийшла літературна збірочка під цією маркою 61. Пізніше морочився з "Гартом", не елланівським, а своїм власним, ще перед Елланом 62 і т. ін. Він же автор памфлетів, опублікованих у 1925 році в "Вістях" чи в додатку до них [62а], що наробили стільки шелесту. Він же — засновник В АПЛІТЕ, "Літературного ярмарку", "Пролітфронту"... Людина невичерпної ініціативи й енергії! Цікава одна особливість. Він був лише майстром початку. Почне, а закінчують уже інші. "Гарт" від Хвильового перейшов до Блакитного, звідти до Микитенка 63. ВАПЛІТЕ почав він, закінчував Куліш, а "Літературний ярмарок" закінчував Григорій Епік...
Хвильовий і Блакитний. Про суперечки між ними нічого не знаю. Запам’ятався, проте, такий факт. Коли Блакитного поклали в лікарню в Померках 64 Хвильовий почав організовувати одвідування хворого Еллана. Ходило не менше як чоловік з десять: Тичина, Куліш, сам Хвильовий, Копиленко, Йогансен. Я не ходив, чимось був зайнятий. Закликаючи товаришів до поїздки в Померки, він, це я сам чув, висував такі аргументи: треба одвідати хворого товариша, показати йому, що він не сам, що всі ми з ним, що справа, за яку він бореться,— і наша справа.
Безперервна організаційна пропасниця Хвильового, з одного боку, і раз на довгий час визначена організаційна форма у Пилипенка. "Плуг" був заснований в березні 1922 року і проіснував з єдиним незмінним головою Пилипенком до 1932 року, до розпуску всіх організацій. "Плуг" був воістину "Земле моя, всеплодющая мати" 65. Він виростив кадри, які потім, пізніше, заповнили ряди ВУСППу 66, ВАПЛІТЕ, "Молодняка" 67, "Західної України" 68 ще й "Трактора" 69 — була й така письменницька організація. Через "Плуг" пройшли Панч, Усенко 70, Копиленко, Сенченко, Василь Вражливий, Володимир Гжицький 71, Бедзик 72 , Шмигельський 73, Савка Божко 74, Кириленко 75 і багато-багато інших! Ще треба сказати ось що. На початку 20-х років своє помешкання мали, по суті, лише плужани: це величезне напівпідвальне приміщення в Селянському будинку. Тут щотижня відбувалися уславлені плужанські "понеділки". Аудиторії збиралося від 50 до 100 чоловік. От сюди й приходили "понеділкувати" і виступати і неплужани. Зокрема я пам’ятаю в цій аудиторії Павла Григоровича Тичину. Того вечора з читанням свого оповідання виступив Василь Вражливий. Вислухавши, Павло Григорович сказав: "От уже готовий письменник!" У цій же аудиторії з читанням своїх новел з циклу "Сині етюди" виступав, і не раз, Хвильовий. Після одного з таких читань ходячою цитатою стали такі його слова: "А сосни гудуть, гудуть. Чого так сосни гудуть? Ах ви, сосни мої, азіятський край!" 76.
"Плуг" щоразу обновлявся й існував далі. Вели його — Пилипенко, Биковець 77 і чергові висуванці. Незмінним членом "Плуга" був Андрій Васильович Головко 78 й Андрій Панів. Я в "Плузі" перебував з березня 1922 року по серпень 1926 року, коли перейшов у ВАПЛІТЕ.
Михайло Яловий — загадкова людина. Широколиций, привітний, з постійними перескоками в громадському житті. Ось що я про нього писав у 1927 році в "Подорожі до Червонограда": "Михайло Яловий — екс-голова Конградської Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, екс-редактор "Бідноти", екс-редактор "Червоного шляху", екс-президент ВАПЛІТЕ, поет, драматург і романіст, симпатична людина й товариш. В 1917 році він був молоденький студент-медик, кучерявий і гарний, як дівчина. І ми, малеч, школярі, з повагою і тремтінням дивились на нього, перешіптуючись між собою: "Он пішов Миша Яловий". Зустрів я його в 1924 році в редакції "Червоного шляху". І він уже був не кучерявий, але такий симпатичний, як сім-вісім років тому".
Такий він залишився й пізніше. У "Слові" були свої "колодки", справжні колоди, складені під парканом, якраз проти моїх вікон. І я не раз і не два бачив, як сонячного ранку, вибравшися з кімнати, він сідав сам на ті колодки і грів довго й, очевидно, із задоволенням проти сонечка свою облисілу голову і таке ж велике, завжди чепурно поголене обличчя. Ми з ним були добре знайомі, але "шапочно". Дома я у нього був лише один раз, ще коли ми жили на Басейній вулиці в Харкові (я в номері 20, він — у 22 чи у 18). Я гуляв на тротуарі, повернувшися додому. Він запросив мене зайти — у них співатиме гарна співачка (якщо не помиляюся — Захарченко). З’ясувалося, що він жив в одній квартирі з народним комісаром фінансів УРСР Полозом (ім’я, по батькові забув) 79. Справді, того вечора у них гостювала співачка, гарно співала. Обидва господарі і господиня дому — дружина Полоза, були люб’язні, та я відчував себе не в своїй тарілці і більш до них не заходив. Уявляєте, як воно звучить: якийсь бездарний літератор — богема Сенченко і народний комісар фінансів! Моторошно... Потім ми з Яловим жили в одному будинку — в "Слові". Зустрічалися часто за принципом: "Здоров!" — "Здоров!" — "Як справи?" — "Та нічого..." Кілька разів і я, гуляючи зі своїми малими тоді дітьми, підсідав до нього на колоду. Йому до смаку припала якась модна, десь і колись почута пісенька: "Скоро солнечное лето, чьи-то сбудутся мечты, покупайте у Сюзетты, покупайте у Сюзетты ароматные цветы". Усіх слів він не співав, а тільки повторював безконечно: "Покупайте у Сюзетты, покупайте у Сюзетты ароматные цветы..." Його роман "Золоті лисенята", який вийшов десь, певне, року 1929, я прочитав. Читався він з приємністю, проте сильного враження не залишив. У Хвильового теж була улюблена пісенька: "Шумит ночной Марсель в притоне "Трех бродяг", там пьют мужчины эль, а женщины курят табак. Там жизнь не дорога, любовь опасна там, недаром старый негр там кровь смывает по утрам..." Теж всієї пісні не співав, а тільки ту фразу, яка сьогодні причепилась до пам’яті чи до язика.