— Чорний. Директор звіринця,— ще швидше, ніж ішов, пробелькотів він, і Скляр мимоволі усміхнувся.
— Ви чорний директор чи директор Чорний?
— Директор. До ваших послуг.
— Щось я про вас не чув.
— Ми на все літо стали у ваших сусідів.
Він назвав історичне місто за сімдесят кілометрів од П.
— Ага,— сказав Скляр.— Ви там розважаєте народ, а в нас по дорозі губите носорогів! Ви б ще загубили тут клубок кобр або сімейство крокодилів! Ану, де цей ваш водій?
Водій чув чи не чув, але саме на ті слова відхилив двері кабіни й зі своєї мало не царської висоти закричав:
— А що? Спішив, бо звір голодний! І страшно. Туп та туп ногарами своїми, а ну ж проломить стіну! А що вдарило по "Жигулю", так хіба то вдарило? Так собі — погладило. Аби вдарило, то від вас би зосталось хіба те, що нічого б не зосталось!..
Скляр махнув рукою.
— Гаразд. Не про це йдеться. Забирайте свого носорога — і гайда!
Директор був лисий і хитрий. Він оббіг високого маслакуватого Скляра з одного боку, тоді з другого, спробував зазирнути йому в обличчя, мовби аж підстрибнув, і все якось виставляв поперед себе оту коротеньку товсту рушницю, так ніби боявся, що вона стрельне.
— Ну, що ж ви тут витанцьовуєте? — знетерпеливився Скляр.
— Тут таке діло. Я директор. Чорний — це моє прізвище. А взагалі я директор.
— Чув. Далі?
— А мій головний наглядач... Ну, ми його називаємо "слонятник", у нього вихідний...
— Який же вихідний у звіринці?
— У звіринці — ні, а в "слонятника" — так. А з цією штукою — тільки він. Воно стріляє шприцами. Ампула з рідиною. Стиснуте повітря. Бах! — шприц проколює шкуру тварини, рідина вприскується, л за хвилину звір уже спить, і ми беремо його тепленьким, голими руками.
— То стріляйте ж!
— Але немає "слонятника".
— А ви?
— Я ненавчений рядовий. Ніколи не тримав вогнепальної... Може, тут у вас міліціонер абощо...
— Міліціонер? Давайте вашу пукалку!
Скляр узяв химерну рушницю, оглянув її, тоді приклав до плеча, прицілився в сіру тушу і натиснув на спуск. Ружжо пшакнуло, шприц, хилитаючись, долетів до носорога і вп'явся йому в здухвину.
— Браво! — прошепотів лисий директор.
— А тепер? — спитав Скляр,
— Тепер ждемо, поки знерухомиться.
Вони стали ждати, але вже не були самотніми, бо поволі присувались до них обережні глядачі Носоріг далі верлю-жився в баюрі, пирхав, стогнав, ревів і реготав.
— Та його не бере ніяка сила! — вигукнув Скляр.
— Мабуть, мала доза.
— Спробуйте збільшити.
— Я й так дав слонячу.
— А ви на двох слонів!
— Хвилиночку! В мене все в кабіні! — Він метнувся туди, за мить повернувся, зарядив рушницю.— Можете стріляти!
— Ми його не роздратуємо?
— Тільки зробите йому приємність. Почухаєте шийку.
— Шийку, то й шийку! — згодився Скляр і ввігнав шприцяку носорогові нижче заліпленого багнюкою вуха.
Цього разу носоріг щось відчув. Дурнувато прислухався, наставивши вуха і піднявши кумедно тоненького, як для такої туші, короткого хвостика, забув навіть про калюжу і про купання, постояв так трохи, ошелешений і ще одурілі-ший, ніж від народження, а тоді тяжко перехилився і мовчки ляпнувся у твань. Стирчали з багнюки товстелезні, як стовпи, ноги, випирало могутнє, як цистерна, черево, а голова майже поринула в баюрі, тільки мертво висувався краєчок більшого рога, ніби сук давно затонулого дерева.
— Та він же втоне! — злякався Скляр.
— Не втоне! — заспокоїв його директор.— Де мій водій? Давай троси! В'яжи йому ноги!
— Він їх і так одкинув, нащо в'язати! — зістрибуючи на землю, засміявся шофер. Він побіг до носорога, видряпався на нього, протанцював на роздутому череві, ляснув у долоні: — Готов і не тіпається!
Скляр роззирнувся довкола, звелів не знати й кому:
— Пошліть за райветлікарем Задорожнім, хай подивиться носорога!
— Без потреби,— почувся біля нього знайомий голос.— Ніякої потреби дивитися. Все ясно й так. Звір убитий, товаришу Скляр. І вбитий незаконно.
— А ви тут до чого? — впізнаючи начальника міліції Пузика, невдоволено скривився Скляр.— З'являєтеся на готовеньке, а коли треба, то вас і з попом не знайдеш!
— Де треба, ми й без попа, без усяких представників культу. Це що за чоловік? Ви хто такий?
— Я директор Чорний,— пробелькотів директор зві-ринця.
— Не грає ролі, чорний ви чи білий. Дозвіл на вогнепальну зброю маєте?
— Це... це не вогнепальна. Це — пневматична!
— Пневм... Яка, яка? Не морочте мені голови! Слона вбиває, а ви мені — не!.. Здати зброю! І слідувати за мною! Зброю конфіскую, а з вами розберемося!..
— Товаришу Пузик,— тихо промовив Скляр.— Директор Чорний зі мною. Вам ясно? Він зі мною. А вам ще треба попобігати, щоб не запізнюватися туди, де вас чекає обов'язок! Цю пукалку можете потримати в себе для забавки. А потім принесете до міськради.
Він узяв під руку лисого директора і повів його з площі. Помальований сплетіннями тропічного гаддя звіровоз тихо посунув за ними. Скляр ішов і думав, що, мабуть, треба подзвонити голові виконкому отого історичного міста, де ціле літо гастролює звіринець, і сказати йому, що якось воно негаразд виходить. Одним — культурний відпочинок і велике моральне задоволення, а іншим — тільки носороги транзитом?
І ще він подумав, що картопля в овочевому магазині була все ж таки страшенно брудна. Коли б там висіло оголошення, що продається грязюка з картоплею, то це було б ближче до істини. Але ж продавали картоплю?
Однак, що таке картопля? її продають скрізь, у містах маленьких і найбільших, а от носоріг налетів тільки на їхнє П., і тільки йому, Скляреві, довелося відчути натиск сліпої стихійної сили. Місто й стихія. Ми звикли, що міста — це сувора геометрія вулиць, впорядкований ритм життя і розклад годин, як у школі, і ніколи не задумуємося над тим, як діють великі міста на людину, на її розум і душу. Скляр ніколи не чув про зїзди мерів великих і малих міст, мабуть, їх ніколи не було і не буде, бо трохи смішно уявити, щоб поряд з мерами таких гігантів, як Москва, Ленінград, Київ, сидів голова міськради малесенького степового П. А якби таке справді сталося? І коли б серед інших дали слово і йому, Скляреві? Він би не розгубився і не знітився малістю свого міста і своєї посади. Не став би він і повторювати тверджень деяких філософів про те, що великі міста нівелюють людей і їхні душі, звеличують низьке і принижують високе, возносять посередність і пригнічують талант, тому й рветься туди стільки нездар, щоб заховатися в безликих натовпах і вхопити якомога ласіший шматок. Не став би він виспівувати гімнів маленьким містам з їхньою величною суворістю щоденного життя, всепроникливої одноманітності, запеклих зіткнень характерів і пристрастей.