У ньому наче щось надломилося, земля попливли під ногами. Норман зненацька відчув під щокою ко лючу траву, все йшло обертом, котилося перед оми ма. Норман чіплявся пальцями за землю, ніби пою власної ваги було замало, щоб утриматися і не по-
тонути в глибинах ранкового неба. Час минав, а сили все ще не верталися до нього.
"Гей, ти,—розпачливо вигукнув Норман,—ну, ти там!" Камерон не відповідав. Напевно, він лежав там, де впав. Норман скривився від думки про день, що чокав на нього, від задушливої одноманітності, що наповнюватиме місяці й роки звичайного життя, такого добропристойного й такого далекого від цього поля. Він заплющив очі й слухав, як поволі вертаються сили. І водночас відчував у собі заціпеніння, блаженну порожнечу людини, що знає правду і для якої життя назавжди позбавлене радощів.