С дыханием приливов и отливов,
С первичной теплотой и солью вод —
Живую кровь, струящуюся в жилах.
Нещасні істоти, що захлиналися повітрям, нагадували астронавтів, корабель яких зазнав аварії на чужій планеті, і їм залишається або вмерти, або пристосуватися до нових умов…
— У природі, Славко, справді багато чого можна віднайти, — мовив Чумак, скориставшись з паузи, яку зробила Марія. — Та ж кистепера риба, яка ще недавно вважалася викопною істотою, виявляється, потрапляє в рибальські сіті і в наші дні. Її опудало прикрашає зоологічний музей. Але кистеперою вона стала ще тоді, в девоні, коли постало питання: або вимерти, або пристосуватись. Хоч і невідомо ще, чи плавники в неї видовжились внаслідок пристосування до мілководдя, а чи в результаті мутагенних факторів. На, мою думку, кистепері — це мутанти звичайних риб, які вижили завдяки новим якостям — наявності "лап", котрі дозволяли їм пересуватись не тільки по мілині, а й по суші.
— Чому ж тоді інші риби, предки кистеперих, дожили до наших днів майже без змін? Адже якщо на Землю обрушувалися потоки іонізуючої радіації з космосу, то всі істоти мусили б зазнати її дії.
— Правильно, але все живе мешкало тоді в океані. А товща води затримує більшу частину потоку радіації. От вам і пояснення: найдавніша риба-акула практично не зазнала змін і разом з тим з неї ж таки утворилася кистепера риба. Море відступало, і частина акул зосталася на мілині, яка вже не ховала від космічної радіації.
— Ви тут поговоріть, — озвалась Марія, — а я піду до Олекси в гуртожиток…
— Заждіть, — сказав Чумак. — Сам прийде. — По хвилі додав: — Якщо він тільки є.
— Палеозой, карбонова система, — продовжувала Марія, — 320 мільйонів років до наших днів.
Шановний учителю!
Я зачудовано дивився в ілюмінатор на безкрає море зелені. Щойно на цій площині виднілися тільки окремі кущі й деревця, а зараз кристалічний щит, немов фортецю, обклали зелені велетні. Їхнє суглобисте порепане коріння проникає в тріщини, дереться на камінь. Я, спустившись схилом до лісу, спинився в нерішучості: мене лякало те смарагдове військо. Не знав-бо, як воно поставиться до мене — чи не розчавить, зімкнувшись воєдино, щойно я ступлю в його ряди, чи не впізнає в мені одну з тих істот, яка в далекому антропогені грабуватиме його могили. Я почувався розвідником, який, причаївшись біля самого неприятельського стану, не тільки бачить, що там робиться, а й дихає випарами табору. Повітря насичене вологою — одяг просто липне до тіла. Я таки наважився зайти в ліс, але в скафандрі без шолома… Опинився серед хаотичних колон, що сягають у висоту півсотні метрів. Стелею, яку вони підтримували, було саме небо. Я спинився пригнічений і змалілий. Раптом почув легке потріскування і подув вітру — над головою пролетіла велетенська бабка. Розкрилля цієї голубоокої красуні сягало метра. Вона тріпотіла жовтуватими з чорними прожилками крилами, як вертоліт. Учителю, це не моя фантазія, навіяна казкою про ельфів, це реальність карбонового світу. Я поступово заглиблювався в ліс. Мої органи чуття напружилися до краю. Побачивши в центрі білої мережі, натягнутої між двома деревами, павука завбільшки з добрий гарбуз і з метровими волохатими лапами, я підібрав добрячу ломаку. Під павутинням валялася купа хітинових панцирів, крил і лап якихось комах, обпаскуджених послідом. Пильнуючи, я наблизився до павучиська кроків на десять і відчув, як у мене ніби вп’ялося вісім отруйних жал, які вилетіли з чотирьох пар блискучих очиць — очі в нього розташовані на кожному з двох передніх щитків головогрудей. То було не вісім очей, а вісім джерел люті. Мені так кортіло пожбурити в нього ломакою, та я дав собі слово без потреби не втручатись у життя чужого мені світу. Трохи віддалившись від павучачих тенет, я надибав на цілий рій півметрових коричневих жуків, схожих одночасно на трилобітів і тарганів: шість колючкуватих ніг і дві антени-вуса, теж шипуваті, як дві гілки шипшини. Ці істоти кубляться в трухлявому пні, завбільшки з підмурок великої димової труби, і в порожнистій серцевині стовбура, який лежить поряд. Так ось чим ласував павук — тарганами. Я налічив сорок кроків уздовж поваленого дерева, перш ніж дійшов до його крони, яка розгалужувалася в дві гілки однакової товщини. Пальмоподібне листя давно обсипалось, і поряд жовтіли його прілі рештки. Весь стовбур покривала сіра волосінь. Важко було розгледіти в ньому повзучий плаунець, але я впізнав його по лусочках кори, з-під яких пробивалися колись голкоподібні листочки, і по двогіллястій кроні у вигляді рогача. Ліс хоч і густий, проте сонячне проміння кругом сягає грунту, і він злегка парує. Крізь пісок місцями проступають брили рожевого граніту. Від надмірної вологості камінь мокрий, з тінистого боку на ньому наросли пухнасті шапки моху. Мох тулиться і на стовбурах дерев. Весь час я поглядав на плато, яке рожевіло за частоколом стовбурів, і ладен був щомиті туди податися. Піскуватий грунт передгір’я змінюється поступово грузьким глеєм, вщерть вистеленим прілим листям і заваленим тліючими колодами. Як із рур, із порожнистих стовбурів повалених дерев визирали і одразу ж ховалися голови якихось комах. Крім колосів з лускатою корою — палеоботаніки, здається, називають їх сігіляріями, — стали траплятись дерева з гіллястою кроною і гладенькою корою. Земля під ними схована під грубим шаром стилетоподібного листя. Моє попереднє рішення голодувати похитнулося, коли я під одним таким деревом угледів сім’ю білих грибів. Спокуса була велика — я ж міг розвести багаття і, настромивши ті ласощі на патичок, приготувати чудовий сніданок, але обережність взяла гору — може, під коричневими апетитними капелюшками криється отрута. Я знову помітив, як із дупла поваленої сігілярії визирнула голова комахи. З кулак завбільшки, броньована товстим хітином і озброєна чи то зубами, чи то клешнями. Та голова видалася мені знайомою, і я, спровокований цікавістю, торохнув дрюком по колоді. Краще б не робив того. З порожнистого стовбура вискочили троє комах. У слово "комаха" людина вкладає поняття невеликої істоти, яку з необережності можна розчавити ногою. Але дупло вистрелило півтораметровими багатоніжками. Уявіть собі, учителю, пожежний шланг, броньований сталевою стрічкою, на якому виросло по півтори сотні чіпких ніг з кожного боку. Перший імпульс штовхнув мене злетіти в повітря і не торкатися ногами землі, але я спромігся тільки на те, щоб стрибонути на колоду. Сколопендри, очунявшись, разом кинулись на своє житло, щоб розправитися з напасником. Я з жахом побачив, що для цих гнучких тварюк не існує перепон. Пробігши по прілому листю, вони однаково легко і швидко подерлися на товсту колоду. Міркувати було ніколи, я б від них усе одно не втік. Розмахнувшись, щосили лупонув ломакою першу, що з’явилася з-під колоди. Цілився в голову, а влучив у сегмент, де мала бути шия. Багатоніжка встигла загородити ногощелепи в кору і затіпалась, немов прибита до колоди, розгрібаючи двома швайками хвоста пріле листя на землі. З-під кожного сегмента заструмував газ, а на тому місці, де "обценьки" вп’ялися в дерево, стікало дві цівки отрути. Друга потвора повзла навскіс по колоді, вистрілюючи на ходу хмарками газу, ніби під кожним сегментом у неї було по гарматі. В шарудінні сотень лап по корі мені вчувся брязкіт гусениць. Атака була така навальна, що не встиг я порішити першу, а друга багатоніжка вже ладна була зімкнути криві гусачки на моїй правій гомілці. Та я гахнув її посеред спини, аж звідти щось чвиркнуло. Сколопендра скрутилася в колесо і впала в корчах на землю. Третя комаха повзла слідом за другою, отже в мене був якийсь запас часу. Я встиг відскочити і приготуватись. Ця, третя, була значно товща і довша за попередніх, тому, мабуть, нападала останньою. Вона й стріляла густішими порціями газу. Я вцілив багатоніжці по голові. Її тіло скрутилось в колючий клубок, який підскочив і випростався на рівні моїх грудей, безперервно газуючи. Раптом я відчув, що мені стає млосно. Ще встиг помітити, як разом з багатоніжкою падає на колоду моя ломака, навіть почув, як вона глухо гупнулась, і втратив свідомість.