Панів уже Марта добре знала. Чимало їй доводилось терпіти! Правда, тепер і собі вона знала ціну, не боялася хоч кому відверто сказати в очі те, що мала на думці, і була з цього щаслива й горда. Вона надто цінувала власну волю та незалежність, якої так довго ждала, дорожила нею навіть у буденному, дрібному житті і тепер непокоїлась, що цю волю до певної міри можуть силоміць відняти. Але тепер і колишні пани стали ніби щирішими, ніби змінилися, як і все довкола...
* * *
Марта ще не встигла остаточно вирішити, як на порозі з'явився Борис Петрович і, тепло привітавшись, замиловано взяв її голову в руки.
— Я жду. Ходімо.
— Ой, голубе... Мо', почекаємо?.. Та вже краще з неділі?..
— Ні, ні, ні! — заквапився він, ласкаво посміхаючись.
І знову почав доводити, що відтягування лише ускладнить справу. Головне, як він запевняв, сьогодні якраз припадали його особисто-історичні і місяць і день: цього ж числа він дружився за попередніх разів.
— Мабуть, так на роду написано,— промовив Борис Петрович і рішуче, невідступно додав: — Так я жду. Через чверть години йдемо.
— Ой, чудно мені... — але вона більше не змогла противитись. Повірила. Повитягала всі свої вузлики та схованки, розгребла їх, похапцем збиралася. І до краю була стурбована, що не має ні одної чистої, гарної сорочки.
Далі вона вже нічого не пам'ятала... Далі — півдня як у тумані...
І тільки як вийшли вже з похмурого чужого будинку, де розписувались, і хтось, віншуючи, почав тиснути їй руку, вона трохи опам'яталася.
— Ой, лишенько, я й забула!.. Вечір скоро, а в мене й досі м'яса нема! Ідіть собі, а я побіжу...
Її хотіли утримати, кликали, сміялися, але вона одмахнулася і, спотикаючись, мерщій побігла на базар. Її тепер гнала одна лише хвилююча, настирлива думка.
Коли ж, за порадою знайомих крамарів, вона з цією думкою заскочила до старого базарного мастака, той, глянувши на її зашаріле обличчя та нервові руки, враз насторожився і потайливо примружив око.
А Марта, хапаючись, вигребла з-за пазухи заялозеного вузличка й почала шматувати його тремтячими руками.
— Скільки за це? — спитала вона, розгорнувши своєрідну скарбничку й кидаючи на стіл золотого хрестика та зім'ятого блідно-зеленого папірця.
— А нащо вам продавати? — підозріло спитав мастак.
— Грошей зараз дуже треба. Скільки?
Він підкинув на долоні хрестика, обдивився, обнюхав. Потім розгорнув папірця:
№ 2002,— і, хвилинку подумавши, хитро повів тарганячим вусом.
— Почекайте трошки... Я на цю бамажку спитаю ціну, бо я не знаю ще,— і тихенько посунув до другої кімнати.
Він ще довго торгувався, граючи на терпінні дивно-схвильованого гостя, і коли, отримавши, нарешті, невеликі гроші, розгублений гість побіг із хати, мастак ввічливо вклонився йому вслід і любовно погладив на долоні блідно-зеленого папірця.
...Додому Марта повертала, щасливо всміхаючись,— вона купила собі нової білизни з гарного, тонкого полотна.
Харків, 1924