— Повечеряєш, княже, з нами, в обителі нашій.
Поклонився князь іконі святій, а потім повів його ігумен у Монастир.
До вечора задержався там князь. Ввечорі вернувся в Рудицю.
На другий день раненько прийшов посол від київського князя Святополка з листом: — "Брате, Васильку! писав князь Святополк. — Не тікай від моїх іменин. Дуже прошу тебе, будь гостем у мене на іменинах моїх".
Подякував князь Василько за запросини і відповісти велів:
— Не можу гаяти часу, спішно мені додому.
І каже Давид Святополкові:
— Бачиш, не зважає на тебе, хоч ти великий князь, його зверхник. Коли втече тобі в свою волость, то побачиш, чи не займе деяких твоїх городів. Згадаєш тоді мене, слова мої. Коли він не хоче ждати іменин, ти запроси його до себе сьогодні й віддай його мені в руки.
— Добре радиш, — сказав Святополк і знову післав по Василька:
— Коли вже не хочеш остатись до моїх іменин, то прийди сьогодні, посидимо всі три з Давидом.
— Не міг уже князь Василько відмовитись, обіцяв прийти.
Велів осідлати коня та поїхав.
З невеличкою дружиною приїхав Василько на княжий двір.
Святополк вийшов йому назустріч:
— Ну, вкінці спромігся ти відвідати мене, а то тяжко було тебе допрохатися.
— Ніколи мені, брате Святополче! Треба поспішати в Теребовлю, вороги не сплять.
— День скоріше, день пізніше, що це значить! — говорив Святополк.
— Значить багато, нераз і одна хвилина багато значиь. Буває, одна малесенька хвилиночка рішає про твою долю на все життя.
— Може твоя правда — сказав Святополк із лукавою усмішкою. — Та ходімо в кімнату. Зараз прийде Давид, то вип'ємо меду й поговоримо дещо.
За хвилину прийшов і Давид.
Засіли за стіл. Подали меду й закуску.
А Святополк знову став налягати на Василька:
— Останься на святки!
Та Василько відмовлявся:
— Не можу остатися, брате! Я вже наказав з наметами йти наперед.
Давид не озивався, мовчав увесь час.
А Святополк:
— Так поснідай бодай з нами, брате!
— Та вже, щоб тобі не відмовляти, останусь на сніданок.
Тоді Святополк сказав:
— Посидьте ви тутечки, а я піду розпоряджуся. І вийшов, а Давид остався з Васильком. І став Василько говорити до Давида. Та Давид ні словечка не добув із себе, ні не слухав, що говорив Василько. І страх обхопив його, і зависть заразом. Посидів трохи, а потім встав і вийшов.
Тільки Давид за двері, а в двері ввалилися чотири дужі драби і обскочили князя Василька, і вмить звалили його. І хоч Василько кидався мов лев, вони таки вспіли закувати його в подвійні кайдани. І замкнули кімнату знадвору.
Кричав князь Василько голосно, та ніщо не помагало. На ніч сторожу поставили біля дверей кімнати.
Не спав князь Василько всю ніч, думав про зрадливість Давида й Святополка:
— Заманили мене в гості, на пир, а от який пир справили мені!
Не спав усю ніч і князь Святополк:
— Маю я Василька в своїх руках, а що буде, як народ обстане за ним? Люблять кияни й Василька, і Мономаха. Аж тоді нема що мені в Києві робити! Треба скликати віче, що скаже віче, тей зроблю. Скину з себе провину.
Задзвонили дзвони, скликаючи віче. Зійшлося народу чимало, бо вже вспіли довідатися про увязнення князя Василька.
Вийшов князь Святополк:
— Бояри й мужі київські! — говорив він. — У важливій справі скликав я вас. Ви знаєте про з'їзд у Любечі, знаєте, що там порішили князі між собою згоду берегти, один на одного не наставати, щоб добре жилося всім на наших землях. Аж ось учора приїхав до мене князь Давид і виявив мені й докази дав, що князь Василько Теребовельський і Володимир Мономах змовлялися на мене, хочуть мене вбити й городи мої захопити. Тому я велів схопити князя Василька й держу його в заперті. Та не хочу нічого діяти без вас, без ради вашої, бояри й мужі київські! Скажіть, що діяти мені?
Тоді виступив Гордій Доброславич, і каже:
— Княже наш! Тобі треба берегти голови своеї; коли правду говорив Давид, хай прийме кару князь Василько.
Та тут виступив старий Вишата:
— Бояри й мужі київські! Знаю я князя Василька, бо виховав я його в своїй хаті! Знаю його й кажу вам, що це неможливе, це неправда! Не з тих князь Василько, щоб присягу ламав, щоб незгоду сіяв. Це правда, що він з князем Володимиром Мономахом радився, та не проти своїх, а проти поганих половців...
Та тут Гордій, а за ним його прихильники в крик:
— Тому ти обстаєш за ним, що він у тебе змалечку виховався. Бажаєш, щоб він став київським князем, тоді тебе тисяцьким зробить...
Зчинився крик і метушня. Коли трохи вспокоїлися, виступив старий Неон Яромирич, і каже:
— Бояри й мужі київські! Що нам втручатися в княжі справи! Ми вирішимо так, що коли наш князь уважає, що князь Давид говорив правду, то хай покарає князя Василька, а коли князь Давид говорив неправду, то хай прийме месть від Бога і хай відповість перед Богом.
Рада Яромирича подобалася всім, так і рішило віче. Сумний відходив з вічевого майдану Вишата з кількома приятелями:
— Так то все рішає нерозумна юрба. Скажи їй кілька влесливих слів, і вона на себе кайдани ухвалить. Та нам конче треба рятувати князя Василька. Піду до ігумена Печерського манастиря й до інших ігуменів. Чей же їм удасться переблагати Святополка.
І стали благати ігумени князя Святополка за князя Василька.
А Святополк каже їм:
— Це Давид тут причина, не я!
Побачив Давид, що Святополк хитається, готов пустити Василька, знову говорить своє:
— Василька треба осліпити! Коли не зробиш цього, а пустиш його, то ні тобі княжити, ні мені.
І доти вмовляв Святополка, поки цей не сказав:
— Роби, що знаєш! Я не прикладаю рук до цього. І вночі вивезли князя Василька.
Білгород — невеличкий городок, віддалений на десять верстов від Києва. Закованого привезли князя Василька на возі і зняли з воза, і повели в невеличку хатину.
Хоч як розпучливо боронився князь Василько, схопили його й осліпили. А сталося це вночі з пятниці на суботу.
На шостий день привезли його у Володимир. І посадили князя у Вакієвому домі, і поставили тридцять мужів стерегти князя Василька та двох княжих отроків.
Сам, самітний сидів князь Василько в кімнаті, а кругом нього темна, чорна ніч.
— Ні сонечка ясного, ні зір не бачити вже мені! — думав нещасливий князь. — Чому не вбив мене Давид, чому залишив мене на муку? Навіщо жити мені сліпому? Усі мої наміри пропали, все, що міг я доброго зробити для рідної землі, пропало.