Вершини гір уже виднілися, і долом не було туману, смереки чорніли густо, а поміж гірськими грядами туман ще снувався, плив кудись далі і щезав, гинув зовсім. Тоді вже й небо заголубіло, наче з старої картини знімали верхній шар фарби і відслоняли синяву, а сонце, котре було ще як димом вгорнуте й нагадувало всього лише білу круглу тортівницю, висвітлилося, проясніло, і його сріблястий, нарешті уже небуденний спалах затріпотів на неглибокому плесі Опору, а ріка рвалася собі далі, обминаючи ту сріблясту непорушну поверхню.
Щосили палахкотів червонястими, забутими плодами шипшиновий кущ і маленька берізка, зростом з кущик, якимось дивом уберігши всі свої дрібненькі золотаві листочки, уся аж до кореня тріпотіла й видзвонювала, наче сподівалася запрошення до танцю.
...Часом здається, коли це — тільки назвати, лишень назвати, а не торкнутися його —нехай будуть красиві слова — душею,— то в назвах не пульсуватиме кров, не буде калатати серце. Місце, де клали навіть найжаркіше багаття, буває потім тільки чорним. Усе, що вистигло, завжди чорне.
Різне восени бачила, і все воно пливло до мене, тріпотіло зараз, навпереміш миготіло в пам'яті, як ті дивовижні цяточки. В повітрі, що їх можна побачити, примруживши очі й вдивляючись у синє повітря поміж білими у снігу й морозі горами.
Різне бачила, воно потрапляло на очі й сама вишукувала; у сороки крила блискучо-чорні, а у сірої ворони — як обвуглене дерево. Зграйка пташок дрібненьких, чимось схожих на синичок, але в іншому убранні такі крихітні, менші за тополиний листочок, а голос — тихий, бренькотливий, наче в комарика.
У смерек стовбури різноколірні, трапляються сірі, затим — зеленкуваті, а також темно-цеглясті, ніби закривавилися й кров потім обсохла.
Іншим разом, так само зранку,— паморозь на кульбабі — наступити могла випадково на той сріблястий кутасик, але таки помітила, бо аж в очі сяйнуло несподіванкою. Або лужок з маленькими рожевими маргаритками — у пору, коли ось-ось, один крок — і як у темний яр — у глуху осінь.
Гірські схили з темними прогалинами зрубів поміж смереками. І раптом — зрештою, чому знову це "раптом" — коли тут належить сподіватися тільки несподіваного — рудий спалах: береза? тополя? Не, знаю, далеко дуже, не доберуся, не встигну— листя опаде, спалах погасне, поки дійдеш.
Здається, бачив усе це не раз, і нічого нема — але коли все засноване тишею, коли збираєш усе докупи, як ягоди на долоню — такий у тому чар, така зваба, що дивишся в соте, а бачиш — уперше. Запримітила — усякі інші гори, інші гірські пейзажі не викликають ніякого просвітління, утихомирення й спокою. Може бути цікавість, спалах зацікавленості, подив, зачудування й далі так — аж до знетямленого захоплення — але це ненадовго, і тільки Карпати, і туман, і дощ — усякий: легенька мряка, злива, нудний і ніби довічний, тихий і лагідний — усякий дощ і нежарке сонце — від того тільки приходить відчуття єдності з землею і з травами. Пригадую, як тішило і водночас мучило, докучало яскраве кримське сонце і як раптом — і знову раптом! — звільнення, визволення, передихнула, очистилася — лопоче, шепоче тихенько дощ, ніби намагаєтеся звіритися в якійсь таємниці; і тут одна-дві крацлі голосніше дзвонять об камінний парапет; а вітер приспішив хмару — і вже не лопотіння, не шемрання, а суцільний шум, в якому усе одно можна розрізнити окремі голоски, окремі звуки, що перетворюються у голосний хлюпіт, плюскіт, гомін потоку — і знову стишилося, помінявся, уповільнився ритм, і вже чутно, як з ринви виривається водоспад, а уздовж похилої доріжки дзюркоче потічок, і земля поглинає його, він западається кудись, зникає у невситимій землі, полишаючи по собі зрушене з місця опале жовтувате листя й м'які голочки кримської сосни; упереміш — цокотять краплі, одна при другій, ніби вже останні, вже кінець дощу — але ні, ось знову затарабанили, як у. бубон ударили сотні, тисячі тонких і маленьких бамбукових паличок, і все спочатку, тільки голосніше й невгамовніше, а над морем — відгомін соячного сяйва, знак, що сонце десь є, десь поза хмарами, котрі сунуть низько, майже при самій землі, наче циганка йде, не піднімаючи над стопами своїх широких, запорошено-яскравих спідниць, волочить, тягне їх за собою, і їх, і широченну шаль, і звук бубона, і примовлянь, і пришіптувань, любовного жагучого стогону, і передбачення всього, що буде, що прийде, що настане потім...
Тільки дощ приносив заспокоєння, нагадуючи інші гори, і тільки через кількахвилинну, нетривку захмареність народжувалося також примирення і навіть відчуття приналежності до моря, до цих гір, до цього маревного заціпеніння й блискучої зелені.
Тієї осені в Славську я була зовсім одна, мені хотілося самотності, мовчання, хотілося переслухати десь у пам'яті всі сказані раніше слова, хотілося почути навіть невимовлені вголос думки — а для цього обов'язково потрібна була самотність. А все ж при тому всьому, хоча мене справді обступила звідусіль самота, тиша, з якої наче належало радіти — я наслуховувала людські голоси, людські кроки, я вигадала собі історію з хлопчиськом, малим, спритним і лукавим, назвавши його для принади Лісовиком, а по тому допасувавши до тої вигадки ще одну — наче хлопчак займався дельтапланеризмом і піднімався вгору над Тростяном; я з превеликою втіхою завела дружбу з великим білим псом хтозна-якої породи, і пес скрізь ходив за мною, супроводжував у всіх мандрівках, і я говорила до нього, хоча мені так дуже хотілося самоти; а ще уявлялося, що той хлопчак, Лісовик, обов'язково таки трапиться мені на очі, і ми тоді вже втрьох будемо блукати лісом, і я розповім Лісовикові про Марту, про всіх її звірів — хом'яка, папугу Лору, яка запитує геть усіх, чи гарна вона, про золотих рибок в акваріумі, про сороку Яшку, котру Марта вилікувала влітку — чи то зламане було крило, чи то перебита ніжка — а також про черепаху, яка не трималася дому і то губилася, то несподівано знову з'являлася десь у якомусь закапелку під шафою, а ще, звичайно, про мудрого королівського спанієля Пепіту,— про все я мала намір розповісти Лісовикові,— а от зараз біля мене стояла Марта, шапку вона нізащо не хотіла одягати, хоча тут, над Опором, закрижанілим і непокірним водночас, було досить холодно, морозяно, й шапку треба було одягати обов'язково.