— Не як лікаря, як людину прошу вас: дайте мені полегкість, дайте змогу грати сьогодні... Морфію дайте чи чого знаєте... а завтра я вас послухаю, буду лежати... все зроблю, що скажете!
Лікар задумався, підперши голову руками.
— Добре,— сказав він, зітхнувши.— Дам вам морфію, боліти у вас буде менше, зможете ходити... А як вип'єте вина перед виходом на сцену, то й не зомлієте... А завтра... вам утроє гірше буде, ніж тепер.
— Спасибі вам!
. — Нема за що. Дайте мені паперу й пера, щоб написати рецепт.
Метнувся Іван, але не знайшов ні паперу, ні пера, ні чорнила.
— Ну, не треба, не шукайте,— сказав лікар.
Він сів до столу, добув з кишені записну книжечку, видер З неї листочок і написав рецепт олівцем.
* * * 4
Увечері того дня у залі містечкового клубу, що заступав театр, було повно народу. У четвертому ряді сидів і лікар.
Прийшов він розважитися після буденної щоденної роботи, тяжкої роботи серед атмосфери людського страждання, болю й сліз. Тягнуло його сюди ще якесь болюче бажання подивитися, як його бідна пацієнтка, з тяжким болем тіла й душі, буде грати веселу комедію, і боявся він, що, може, й тут, на виставі, його поміч буде потрібна нещасній артистці. Ніобея була дуже гарна в старовинному грецькому хітоні, що не ховав її і не псував чудових, принадних форм її молодо-ю, стрункого тіла; а особливо гарне було її бліде обличчя її очі, що світились дивним блиском. З усієї публіки, ЩО сиділа в театрі, тільки один той лікар знав, який грим навів па те личко, на ті очі той незвичайний, гарячковий блиск і красу...
Підстаркуватий, лисий чоловічок у чиновницькій тужурці, що сидів коло лікаря, штовхнув його легенько ліктем:
— Яка ж бо вона гарна, бодай її курка вбрикнула! Га?!
— Гарна,— знехотя озвався лікар.
— Форми які чудові! А личко! А очі, очі які блискучі!..
— Блискучі...
— Та що ви так байдуже, немов про оселедця маринова-. мого або про печену качку говорите? Нема у вас почуття краси, пане докторе. Чи, може, вже вам, як лікареві, докучило дивитися на жіночу красу? Хе-хе!..
— Може, й докучило,— зітхнув лікар.
— Приїлося, хе-хе!— і він хитро підморгнув оком.— А я, признаюся вам-, хотів би бути лікарем, хе-хе!.. Особливо для таких дівчаток та жіночок, хе-хе!.. Жалкую дуже, що я не лікар!
А я жалкую дуже, що я лікар...
І він одвернувся од свого сусіда, щоб не вести далі такої розмови.
Дуже сподобалася публіці весела, дотепна комедійка. Особливо щиро сміялися, коли Ніобея, у найкомічніших місцях, ламаючи руки, скандувала гарний вірш-гекзаметр: "Плач, Ніобеє, царице без царства і мать без дітей!.."
В антракті лікар покинув свого сусіда, що не переставав докучати йому своїми брудними жартами про жіночу красу, й пішов боковим переходом за лаштунки. Він звернувся до одного з гурту артистів:
— .Як себе почуває Настя... не знаю її справжнього прізвиська: що Ніобею грає? Вона нездужа... Я лікар.
— Ага! Щось погано з нею сьогодні. Слухайте, Настя Михайлівна! — гукнув артист.— Доктор зайшов провідати вас
Лікаря провели в другу кімнату. Настя лежала на кушетці знесилена, втомлена; очі її світилися, як жаринки, від гарячки, що палили її.
— Ну, як ви себе почуваєте? — спитав лікар.
— Поганенько... Болить нестерпно... А все ж таки трошки поміг на перший час ваш морфій, спасибі вам; якось відіграла своє.. Думала: не дотягну до кінця.
— Гарно трали... дуже вподобалося публіці.
— Ось уже скоро поїду й ляжу.
— їдьте, спочиньте, а я завтра навідаюсь до вас,— сказав лікар, прощаючись.
Коло дверей до нього підійшов Іван, Настин чоловік. Вигляд його був такий дивний, несамовитий, що лікар подумав, чи не п'яний він.
— Пане докторе! — сказав Іван глухим голосом, що раз у раз переривався.—Не знаю, що й робити?.. Як сказати?
— Що?
— Перед самим початком вистави прийшла мені телеграма з Дубна, що наша дочка... вмерла!
У лікаря боляче стиснулося серце.
— Я їй, жінці, ще не казав...— мовив Іван.— І не знаю, як таке сказати?.. Вона ж... О боже мій! Що мені робити?!.
* * *
На другій дії лікар сидів сам не свій.
— Де ви пропадали в антракті? — спитав сусід.— Хтось казав, що ви туди, за лаштунки, ходили, га?
— Дайте мені спокій!
— Ось воно що! А ще жалкуєте, що лікар! Хе-хе! Ну, а як я жінці вашій розкажу?
— Ідіть до чорта! — не здержався лікар і відвернувся.
* * *
Добре вже попівночі у брудному й холодному "номері" заїзду лежала на постелі Настя, вкрита старою хусткою та дірявим пальтом. Вона знов тремтіла вся, як у пропасниці. Очі її несамовитим, мов божевільним, поглядом дивились на Івана. А він сидів коло столу, підперши голову обома руками; перед ним лежала та телеграма, що прийшла увечері. Невеличка лампка давала вбоге світло на ту вбогу, непривітну кімнату.
Обоє мовчали. Про що ж їм було тепер балакати?..
У сусідній кімнаті сиділа компанія офіцерів та їх гостей. Через тонкі двері, що були між тими двома "номерами", чутно було їх голосну розмову, регіт, брязкіт склянок та пляшок.
— І гарна ж та Ніобея, бісової пари! — мовив басуватий голос.— Досі мені перед очима стоїть і голос її чую!
— Таких і на великій сцені не багато знайдеться,— озвався другий.
— На що вже наш доктор — і той не видержав, побіг м антракті за лаштунки... хе-хе! А як я йому про це натякнув, іо трохи очей мені не видер... хе-хе! Кумедія!
— А є до чого побігти!
— Гарна, гарна, хоч кому! — знов озвався басистий юлос, а потім проскандував той вірш-гекзаметр: "Плач, Ніобеє, царице без царства й мать без дітей..."
Втім, усі бесідники замовкли й переглянулись один з одним: з сусіднього "номера" почули вони несамовитий жіночий крик — не то плач, не то сміх.
То бідна Ніобея, цариця без царства і мати, що втратила єдину дитину, билася головою об стіну в тяжкій істериці...