— Рі-ідна-а? — подивувався він. — Альфредо здається… Альфредо вже десь її чув…. А хто це такі… ук-українці? — по хвилі запитав.
Дружина засміялась.
— Вони такі, як ось ми, — показала на мене і на себе. Альфредо блиснув білосніжними зубами.
— Дон і донья дуже добрі. Тепер я знаю, хто такі ук-українці. Вони теж добрі, — і, помахавши нам на прощання, побіг собі.
А днів через кілька раптом питає:
— Якою мовою дон і донья між собою балакають?..
Я ледь не спіткнувся на рівному.
І не тому, що запитав (що ж тут дивного?), а тому, що запитав він… українською мовою. Справжньою щонайсправжнісінькою, хоч і старанно — з незвички — вимовляючи її слова.
— Якою мовою дон і донья між собою балакають?
І в очах його стояв подив. І щось таке… незбагненне. Наче сам він був вражений, що запитав нас чужою йому і незнаною мовою.
Я сторопів. Дитя майя і раптом питає українською. Вперше у своєму житті — не вчивши її і, навіть, раніше ніколи не чувши.
— Якою? — оговтавшись, перепитую.
— Так, кабальєро. Якою?
— А такою, якою ти щойно до мене звернувся. Себто українською.
— Я-ак? — тепер він уже подивувався і навіть аж злякався. — Хіба я запитав кабальєро ук-українською? — він з трудом вимовив це слово і швидко перейшов на іспанську: — Кабальєро помиляється, я не знаю такої мови… ук-української.
— Проте Альфредо щойно говорив зі мною українською.
— В Альфредо так вийшло….. Його рот сам заговорив вашою мовою. — І по хвилі запитав: — А що таке… ук-українська?
Тільки тоді дружина, нарешті отямившись, кинулась до нього, заговорила іспанською:
— Альфредо, дитино, звідки ти знаєш нашу мову?
— Та не знаю я її, — підліток розгубився і, крутнувшись, хутко втік — він завжди, коли губився, то раптово втікав, блискаючи засмаглими литками…
Звідтоді, як наш юний друг приходив до нас у гості і ми рибалили на кручі, або просто сиділи на камінні біля хатинки, він говорив з нами підкреслено іспанською. Проте іноді, захопившись, зненацька переходив на… українську. Диво та й годі! І ми вкотре доскіпувались.
— То звідки Альфредо знає нашу рідну мову?
А він вперто гнув своє — що не знає. І в його устах це звучало і переконливо, і правдиво (майя взагалі правдиві).
— Але ж іноді ти говориш нею…
— Альфредо не відає, якою мовою іноді з кабальєро розмовляє. Знає, що не іспанською. І не мовою май. А якою — нічого не відає. Вона сама іноді з його рота балакається. І тоді Альфредо здається… здається… Альфредо вже колись нею балакав.
— Українською?
— О-ля-ля! — питав з дитячою безпосередністю. — А що таке… українська? Звідки вона? Де нею люди балакають?
— Це мова мого народу і моєї держави, — одказую. — Україна.
— А що таке… У-ук-ра-аїна? Я не знаю такої…
— Але ж Альфредо говорить саме українською.
— Альфредо іноді здається… Наче уві сні… Ні, Альфредо іноді й сниться…
— Що сниться Альфредо?
— Життя, яким Альфредо ніколи не жив удома, на Ісля Мугерес. А десь жив…
— Де саме… десь?
— Альфредо не знає… Він жив колись у вашій У-укра-аїні — от! І тоді мене звали… Не-едро… Ні, ні, не Петро. — Ще подумав. — Мене тоді звали… Не-етя… Альфредо тоді звали Петьком. От! І ще звали… На-аляницею…
Він над силу вимовив слово "паляниця" і засміявся задоволений.
— Не-тько-о На-аляни-яця… От! Оля-ля!..
Так він і став звідтоді для нас Петьком Паляницею із племені майя. Але більше я нічого не міг з нього витягнути та підліток більше й не знав. Лише часто розпитував нас — про невідому йому Україну, чиєю мовою він несподівано заговорив.
— Цей хлопчик — феномен, — була певна дружина.
— Але ж він не відає, що таке Україна, де вона і в яких світах. Ніколи взагалі про Україну раніше не чув.
— Просто… просто в нього виявились незвичайні здібності до вивчення мов. Фантастичні здібності! Альфредо послухав кілька разів, як ми між собою говорили рідною нам мовою і сам забалакав. Вундеркінд тутешній!
— Але ж він вживає навіть ті українські слова, що їх ми з тобою в його присутності й не вимовляли. То звідки він їх знає, цей геть неграмотний дітвак? Зі свого острова він нікуди й не потикався — то як він міг так швидко опанувати чужу мову, раніше ним не чуту жодного разу? Я досі не можу ані збагнути все це, ані повірити почутому. Я просто… просто не знаходжу цьому пояснення.
— Цим хлопчиком з племені майя з глухого острова мали б зацікавитися вчені. Мовники, лінгвісти. Адже це надзвичайно обдарована до мов дитина. Унікум! Цьому пахолку треба вчитися в університеті.
— Але ж він навіть обов’язкової і, до речі, безплатної в Мексиці шестирічної початкової освіти не здобув, бо з малих літ допомагає сім’ї ловити рибу — з неї вони й живуть. Та й батько його неписьменний і роботи не має. А в нього ж є ще менші діти. То який університет, якщо хлопець навіть елементарної грамоти не знає. Іспанську та рідну на слух вивчив, а читати не тямить. Та й батькам мусить допомагати.
— У Мехіко, — затялась на своєму дружина, — є Національний автономний університет, а при ньому щось типу коледжа для обдарованих дітей бідняків. Туди б і мали цього унікума взяти. Спершу закінчив би коледж, чи, як тяжко, то бодай освітні курси, а тоді й університет….
— Легко сказати, а хто сім’ї допомагатиме? Альфредо ж старший, навіть у свої дванадцять років…
— Але ж з такими даними він запросто поліглотом стане. Сьогодні це дитя живе, мов бур’янина, а як його вивчити, га?
Ми так міркували і сяк — диво та й годі! До всього ж Альфредо запевняв, що він уже говорив нашою мовою — з якимось міфічним дідом Карпом. Чи не приснився він йому? Та ще й запевняє, що був колись якимось Петьком Паляницею. Чудасія та й годі!
Я вже з підозрою — при зустрічах придивлявся до цього малого унікума — чи він бува не схиблений?
— Де Альфредо чув раніше українську мову?
— Де — Альфредо не відає. Але там — де у нього був дід Ка-ар-по-о… — І додавав: — Давно то було. Оля-ля!…
— Як — давно? Тобі всього лише дванадцять років..
— Це тепер дванадцять, — уникав він прямої відповіді. — Так Альфредо кажуть боги…
Дружина заходила з іншого боку.
— Послухай, хлопчику. Якщо ти знаєш нашу мову, то чому ти нічого не відаєш про Україну?
— Кабальєро, — кивав на мене, — розказував про… Україну. Вона далеко-далеко звідси. Там, — махав він кудись у бік Карібського моря. — За морями-океанами ваш великий, великий земля… Ваш Ісля Мугерес…. Так каже кабальєро.