Тієї ночі, вона як завжди, спитала:
— Фаб'єн уже приземлився?
Службовець, який взяв трубку, знітився:
— Хто питає?
— Сімона Фаб'єн.
— А!.. Хвилиночку...
Не насмілюючись нічого сказати, службовець передав трубку начальникові канцелярії.
— Хто говорить?
— Сімона Фаб'єн.
— А!.. Що ви хотіли, пані?
— Мій чоловік уже приземлився?
Настала мовчанка, яка видалася їй незрозумілою, потім пролунала коротка відповідь:
— Ні.
— Він запізнюється?
— Так...
Знову мовчанка.
— Так... запізнюється.
— Ой!..
То був зойк пораненого тіла. Запізнення — це нічого... це нічого... але якщо воно затягується...
— Ой!... О котрій годині він прибуде?
— О котрій годині прибуде?... Ми... Ми не знаємо.
Тепер вона наштовхнулась на стіну. Вона чула тільки відлуння своїх запитань.
— Я вас благаю, скажіть мені! Де він зараз?..
— Де він зараз? Почекайте...
Ця повільність завдавала їй болю. Там, за цією стіною, щось діялося.
Там наважилися?
— Він вилетів із Комодоро о дев'ятнадцятій тридцять.
— І з того часу?..
— З того часу... Дуже запізнюється... Дуже запізнюється через негоду...
— О! Через негоду...
Яка несправедливість, яка підступність у цьому місяці, що марно висить над Буенос-Айресом! Молода жінка зненацька пригадала, що від Комодоро до Трілью летіти не більше як дві години.
— І він шість годин летить до Трілью?.. Але ж він посилає вам повідомлення! Що він каже?
— Що він каже? Але в таку погоду... Ви самі розумієте... його повідомлення до нас не доходять.
— В таку погоду!
— Отже, домовились, пані: ми подзвонимо вам, як тільки щось узнаємо.
— А! То ви нічого не знаєте...
— До побачення, пані.
— Ні! Ні! Я хочу поговорити з директором!
— Пан директор дуже зайнятий, він на засіданні...
— Мені це байдуже! Абсолютно байдуже! Я хочу з ним поговорити!
Начальник канцелярії витер піт:
— Одну хвилиночку.
Він прочинив двері до Рів'єра:
— З вами хоче говорити пані Фаб'єн.
"Ось, — подумав Рів'єр, — ось те, чого я боявся". В драмі починали проступати почуття... Спочатку він збирався відкинути їх: матерів і дружин в операційну не пускають. І на кораблі в годину небезпеки почуття повинні мовчати. Вони не помагають рятувати людей... Одначе він згодився:
— З'єднайте її з моїм кабінетом.
Він почув далекий голос, слабкий, тремтячий, і одразу ж зрозумів, що не зможе їй відповісти. Це означало б негайно зійтися в поєдинку, від якого не було б користі жодному з них.
— Прошу вас, пані, заспокойтеся! У нас така робота, що часто доводиться довго ждати вістей.
Він підійшов до тієї межі, за якою стоїть біда вже не окремої людини, а всієї справи. Перед Рів'єром була не дружина Фаб'єна, а зовсім інший сенс життя. Рів'єр міг тільки слухати і співчувати цьому слабкому голосу, цій пісні, такій сумній і водночас ворожій. Бо ні дія, ні особисте щастя не можуть поступитися нічим, вони вороги. Ця жінка теж говорила від імені світу, який мав свою безумовну цінність, своє розуміння обов'язку і свої права. Від імені того світу, де ввечері над столом горить лампа, де плоть поривається до плоті, де живуть надії, ніжність, спогади. Вона вимагала повернути те, що їй належало, і мала слушність. І він, Рів'єр, мав слушність, але не міг нічого протиставити правді цієї жінки. В світлі скромної домашньої лампи його власна правда відкривалась йому як щось несказанне і нелюдське.
— Пані...
Вона вже не слухала. Йому здавалося, що вона впала майже біля його ніг, вичерпавши силу своїх слабких кулаків у боротьбі проти глухої стіни.
Колись один інженер на будівництві моста сказав Рів'єрові, коли вони вдвох нахилилися до пораненого на тому будівництві: "Чи вартий цей міст того, щоб заради нього було спотворено людське обличчя?" Ніхто з селян, для яких будували той міст, не погодився б задля скорочення дороги так жахливо спотворити людське обличчя... Але ж мости будуються... Інженер додав: "Спільна вигода складається з індивідуальних вигод, і тільки це виправдовує її". — "А проте, — відповів йому згодом Рів'єр, — хоча людське життя і найдорожче, ми завжди чинимо так, ніби є щось дорожче за людське життя... Але що?.."
Рів'єр подумав про екіпаж Фаб'єна і в нього стилося серце. Будь-яка діяльність, навіть будівництво моста, розбиває чиєсь щастя; і Рів'єр уже не міг спитати себе: " В ім'я чого?"
"Ці люди, яким, напевно, судилось загинути, — думав він, — могли б жити щасливо". Перед ним поставали обличчя, схилені перед золотими вівтарями вечірніх ламп. "В ім'я чого я вирвав їх звідти?" В ім'я чого він одірвав цих людей від їхнього особистого щастя? Хіба найперший обов'язок людини не в тому, щоб оберігати це щастя? І ось він розбиває його. Але ж рано чи пізно неминуче настає день, коли золоті вівтарі зникають, як марево. Старість і смерть руйнують їх ще безжальніше, ніж він. Можливо, є щось інше, міцніше, і саме його треба рятувати? Можливо, саме задля цієї сторони людського "я" і працює Рів'єр? Інакше його діяльність не виправдовує себе.
"Любов, тільки любов — яка безвихідь!" Рів'єр неясно відчував, що є якийсь інший обов'язок, вищий, ніж обов'язок любові. Власне, і тут ішлося про ніжність, але та ніжність — особлива. Він згадав слова: "Річ у тому, щоб дати їм безсмертя..." Де він це прочитав? "В самому собі безсмертя не знайти". Він уявив храм бога Сонця, споруджений перуанськими інками. Прямокутні камені на вершині гори... Коли б не він — що лишилося б від могутньої цивілізації, яка вагою цього каміння давить, мов докір сумління, на сучасну людину? "В ім'я чого — жорстокості чи дивної любові — вождь давніх народів примусив юрби своїх підданців звести на вершині цей храм, який увічнив їх самих?" І знову Рів'єр у думках побачив, як у маленьких містах люди юрбами кружляють увечері навколо музичних кіосків... "Таке щастя — як кінська збруя", — подумав він. Вождь стародавніх народів міг не мати жалю до страждань людини, але смерть її мусила викликати у нього безмежний жаль. Смерть не окремої людини — він жалів увесь народ, який мало поглинути море пісків. І він змушував свій народ зводити хоча б каміння, якого не могла б поглинути пустеля.
XV
Можливо в цій, згорнутій учетверо записці — порятунок: зціпивши зуби, Фаб'єн розгорнув її.