— Чуєте чи не чуєте? Дядьку! Ми півня зловили!
Тим часом Іван поліз угору. Сіно під ним шеберхало так, ніби, нарешті, проснулася й заговорила вся повітка. Червоноармієць лежав горизнак В одній руці тримав ліхтарик, а другу поклав на груди, наче прислухався до серця. Іван усміхнувся, думаючи, що червоноармієць спить, і легенько поторсав його за плече. В наступну мить голова в пілотці повернулася вбік, і хлопець побачив, як розплющується праве око. Розкривалося повільно, спершу показуючи мертвий сухий блиск зіниці, потім поступово появлялась глуха, кара невидющість усього ока. Іван заціпенів, щось у душі обірвалося, щось переповнило її сліпим гнітом,— і хлопець невідривно дивився в те холодно-допитливе око, не в силі змигнути, не в силі одвести погляд. Потім, не тямлячись, почав повільно спускатися вниз, а руки й ноги не слухались, а все тіло задерев'яніло, стало неслухняне та неповоротке, як язик у роті...
Вони йшли потолоченими житами. Колоски посхиляли свої голови до самісінької землі, й тільки деякі здіймалися догори на струнких, неполаманих стеблах Обсипалось перестояне зерно. Однією рукою Коник-стрибунець притискував півня до грудей, а з долоні другої пробував його годувати. Півень клював налущене жито, але воно порско розліталося з-під його дзьоба. Коник-стрибунець весело сміявся. Од лісникової хати йшли мовчки, і лише коли видобулися з-поміж дерев у поле, Іван, нарешті, сказав, що на сіні уже нікого не було. Мабуть, червоноармієць уночі, коли вони спали, зібрався й пішов звідти. Кажучи це, Іван одвертався, був дуже похмурий, а губи в нього посіріли, наче попелом присипані. Коник-стрибунець, на противагу йому, не дуже переживав цю подію. Чомусь був певен, що хоч де б той червоноармієць блукав, але неодмінно приб'ється до їхнього села. А там уже покуштує меду в дядька Сави, попробує їхніх яблук Підлікується там; рани загоїти — це їхні баби вміють,— хоча б ота шептуха, що над яром сидить, що всілякі трави збирає і влітку, і восени, сушить їх, змішує, настої всякі варить... Е-е, що там казати, з ними б не пропав, з ними б швидко оклигав.
— Авжеж,— згоджувався Іван і одвертався.
— А якби води отієї попив, що всі беруть із криниці в Коломійчуків?! — не вгавав Коник-стрибунець.
— Еге...
— Про оту грязь чув, що тітка Лебедиха до ніг собі прикладає, коли крутить?
— Чув...— одказував Іван та й одвертався. Щось заважало говорити й душило в грудях. Зараз, поруч із Грицюньом, він здавався собі дуже дорослим, майже старим, і йти було важко, наче на плечах ніс прожиті роки і їхні злигодні. Й чим далі вони йшли, тим більше йому хотілося вірити у свою брехню, вірити в те, що червоноармійця на сіні не виявилося, що той, відчувши полегшення, тайкома подався геть. З кожним кроком хотілось вірити в це так само чисто, як вірив Коник-стрибунець, хотілося дивитись навколо незатьмареними очима, хотілося приглядатись до кожного кущика так, ніби за ним сидить і очікує на них червоноармієць, котрий недавно розповідав про отого коня, якого вчили ходити по-парадному.
— І коріння татарського зілля помагає, і полин, і липовий цвіт,— провадив далі Коник-стрибунець.
Півень рішуче клював із його долоні, й Грицюньо стулив її вузеньким ківшиком, щоб не виприскувало зерно.