О, як зворушило батька це несподіване повернення, як дивувався він пташиному інстинкту, тією прив'язаністю до Вчителя, котрий як малу дитину пестив той вигнаний рід, який врешті по багатьох ґенераціях в останній день перед згасненням племені потягнув назад до прадавнього краю.
Але ті сліпі паперові птахи вже не могли впізнати батька. Даремно він кликав їх давнім покликом, забутою пташиною мовою – не чули його й не бачили.
Аж раптом в повітрі засвистіло каміння. Це веселуни, те дурне й бездумне плем'я, почали жбурляти каміння в фантастичне пташине небо.
І даремно батько страхав та погрожував заклинальними жестами рук – не чули і не бачили. А птахи падали. Втраплені каменем, тяжко обвисали і в'янули вже в повітрі. Ніж долетіти до землі, ставали безформним жужмом пір‘я.
Швидко та дивна височина покрилась дивовижною падлиною. І доки батько добіг до місця погрому – весь пташиний крилатий рід вже замертво лежав на скелях.
Тільки тепер батько міг зблизька побачити всю нікчемність тієї зубожілої ґенерації, всю сміхотворність її мізерної анатомії.
То були величезні, будь-як напхані старим стеревом віхті пір'я. В багатьох не можна було вирізнити голови, бо та ціпкувата частина тіла не мала на собі жодних проявів душі. Деякі, як зубри, були вкриті кудлатою, позлипалою шерстю й відразливо смерділи. Інші нагадували горбатих, лисих і дохлих верблюдів. Ще інші, очевидно, були з певного роду паперу, всередині порожні й на диво пістряві ззовні. Декотрі зблизька виявилися не чим іншим як великими хвостами пав, кольоровими віялами, в котрі незрозумілим чином вдихнули якусь ілюзію життя.
Я бачив сумне повернення батька. Штучний день поволі забарвлювався кольорами звичного світання. В опустілій крамниці верхні полиці набрали барв світанкового неба. Між фраґментів згаслого пейзажу, між зруйнованих лаштунків нічної обстави батько побачив продавців, що просиналися. Вони підіймались між сувоїв сукон і смачно позіхали до сонця. Наверху, в кухні, розпатлана і тепла від сну Аделя почала молоти в млинці каву, притиснула його до білих грудей, від яких зерна набирали блиску й жару. У сонячному світлі почав вмиватися кіт.
Переклав Тарас Возняк (1983 р.)