Сталося неймовірне. Почувши про умови, за яких видаються візи, молодий американець невимушеним тоном заявив, що хоче поручитись за нас. Мені це здавалося безглуздям: адже він ще такий молодий. Я гадав, що для такої ролі треба бути старшим за мене. Ми пробули в консульстві близько години. А до того я кілька тижнів писав пре те, що нам загрожує небезпека; через офіційних і неофіційних осіб я дістав зі Швейцарії підтвердження того, що в Німеччині мене кинули до концтабору, і ще другу довідку про те, що Ґеорґ переслідує нас із Гелен і хоче силою повернути назад.
В консульстві мені сказали прийти через тиждень. На вулиці молодий американець потиснув мені руку.
— Радий знайомству з вами. Ось візьміть. —_ Він видобув з кишені візитну картку. — Подзвоніть мені, коли приїдете туди.
Американець салютував мені і хотів уже йти.
— А раптом станеться щось непередбачене? Якщо буде потрібна ваша допомога? — запитав я.
— Що ж може статися? Все буде гаразд. — Він посміхнувся: — Мій батько — досить впливова людина… Я прочув, що завтра якийсь бот вирушає до Орана; мені хочеться проїхати туди, перш ніж я повернуся в Америку. Невідомо, коли ще доведеться побувати тут. Треба подивитись усе, що тільки можна.
Він подався геть. Зграйка емігрантів оточила мене, випитуючи прізвище та адрес того американця; вони збагнули, чим тут пахне, і хотіли добитися того ж самого для себе. Коли я сказав, що не знаю, де він зупинився в Марселі, мене вилаяли. А я справді не знав. Показав їм візитну картку з американською адресою. Вони записали її собі. Я пояснив, що це однаково нічого не дасть.
— Адже чоловік той збирається їхати до Орана.
— То ми його почекаємо біля пароплава! — заявили вони.
Додому я йшов розстроєний. Мабуть, усе зіпсував, показавши його візитну картку. Що далі я йшов, то безнадійнішою здавалась мені ця справа.
Вдома я сказав про це Гелен. Вона посміхалась і взагалі в той вечір була тиха й лагідна. В нашій маленькій кімнатці, яку мі наймали в одного чоловіка, що й сам був квартирантом, — та ви знаєте ті адреси, їх емігранти передавали один одному, — невтомно співала зелена канарейка, за якою ми зобов'язались доглядати. Щовечора туди приходила приблудна кішка і, сівши на вікні, не зводила своїх жовтих очей з пташки у дротяній клітці, підвішеній під самою стелею. Було вже холодно, проте Гелен не хотіла зачиняти вікна. Я знав, що в неї знов приступ болю; то була одна з ознак його.
В домі все стихло тільки вночі.
— Ти ще не забув того маленького замка ? — спитала Гелен.
— Я пригадую його так, ніби мені хтось розповідав про нього, — відповів я. — Наче не я, а хтось інший був там.
Вона поглянула на мене.
— Може, це так і є… Кожен поєднує в собі кількох осіб, — мовила вона трохи згодом. — І зовсім різних. Іноді вони стають самостійними й одна з них на певний час бере керівництво до своїх рук, — тоді ти стаєш ніби іншою людиною, якої раніше ніколи й знав. Але завжди згодом повертаєшся назад! Чи, по-твоєму, не повертаєшся? — настирливо питала Гелен.
— У мені ніколи не було кількох осіб, — заявив я. — Я завжди незмінний і той самий.
Вона палко заперечила, похитавши головою:
— Ой, як ти помиляєшся! Ти тільки згодом переконаєшся, як помилявся.
— Що ти маєш на увазі?
— А, забудь про це. Поглянь ось на кішку на вікні і на пташку, яка співає, нічого не підозрюючи! Бач, як жертва веселиться!
— Та кішка ж її ніколи не дістане. У своїй клітці пташка у повній безпеці.
Гелен зареготала.
— Повна безпека у своїй клітці… — повторила вона. — Кому ж хочеться безпеки у клітці?
Над ранок ми прокинулись. Консьєржка зчинила галас. Одягтись і приготувавшись тікати, я відчинив двері, проте поліції не побачив.
— Кров! Кров! — галасувала жінка. — Хіба вона не могла це зробити десь-інде? Яке свинство! А тепер ще прийде й поліція! От яка тобі дяка, коли до людей ставишся з відкритим серцем! Тебе тільки експлуатують! А вона ж мені винна квартплату за п'ять тижнів!…
В сутінках вузького коридору тіснилися пожильці з усього будинку, заглядаючи в сусідню з нашою кімнату. Там жінка років шістдесяти вчинила самогубство. Вона перерізала собі артерію на лівій руці. Кров текла прямо на постіль.
— Покличте лікаря, — озвався Лахман, емігрант із Франкфурта, який у Марселі торгував чотками та образками.
— Якого там лікаря! — застрекотала консьєржка. — Вона вже давно мертва, хіба ви не бачите? Отаке лихо мені на голову за те, що надала вам притулок! Тепер ось іще прийде поліція! Бодай вона всіх вас заарештувала! А постіль — хто її буде прати?
— Ми самі наведемо тут лад, — сказав Лахман. — Тільки не вплутуйте в цю справу поліцію.
— А плата за квартиру? Хто мені її віддасть?
— Ми можемо зібрати гроші і заплатити вам за неї, — відповіла літня жінка в червоному кімоно. — Куди ж нам іще подітись? Хоч ви змилуйтесь над нами!
— Я була надто милосерда! Але інші користуються з цього. Які речі лишились від неї? Анічогісінько.
Консьєржка почала обшукувати кімнату. Єдина гола електрична лампочка заливала кімнату жовтаво-блідим світлом. Під ліжком стояв дешевий фібровий чемодан. Консьєржка стала навколішки в ногах залізного ліжка, де не було крові, і витягла чемодан. Її товстий зад у смугастому халаті нагадував зад велетенської огидної комахи, яка збирається пожерти свою жертву. Вона розкрила чемодан.
— Нічого нема! Кілька ганчірок… Стоптані черевики…
— А ось! — озвалась літня жінка. Її звали Люція Леве. Вона торгувала бракованими панчохами і склеювала побитий порцеляновий посуд.
Консьєржка одкрила шкатулочку. Там, на рожевій ваті, лежав разочок намиста і перстень з малесеньким червоним камінцем.
— Золотий? — запитала вона. — Напевно, тільки позолочений!
— Золотий, —підтвердив Лахман.
— Якби він був золотий, вона б давно продала його, перш ніж учинити самогубство, — заявила консьєржка.
— Не завжди до цього вдаються лише через голод, — спокійно відповів Лахман. — Це золото. А той камінець — рубін. Коштує він щонайменше сімсот-вісімсот франків.
— Дурниці!
— Якщо хочете, я сам продам перстень для вас.
— І при тому обдурите мене — так? Ні, голубе, не на таку напали!
Їй таки довелося покликати поліцію. Без цього обійтись було неможливо. Емігранти, що жили в будинку, на той час зникли. Більшість із них пішли в своїх справах — до консульства або щось продавати чи шукати роботи, — а решта до найближчої церкви, щоб там діждатись вістей від колеги, якого лишили на розі вулиці, як на спостережному посту. В церквах було безпечно.