— Я не вірю.
— І в надію не віриш?
— Ні в що! До кожного дійде черга. — Гелен жбурнула на ліжко сукню. — До кожного. Навіть до в'язня, який втішає себе, що вислизнув раз із рук катів. До нього черга обов'язково дійде наступного разу!
— Це ж і є те, чого він сподівався. Щоб не цього разу. А наступного.
— Оце і все, що ми можемо! Так само як увесь світ сподівається, що війна буде потім, наступного разу! Та ніхто не може відвернути її.
— Війну-то ще можна, — сказав я. — А от смерть — не відвернути.
— Не смійся! — вигукнула Гелен.
Я підійшов до неї. Але вона відступила од мене і вийшла у двір.
— Що з тобою, Гелен? — нічого не розуміючи, спитав я.
Надворі було світліше, ніж у кімнаті, і я помітив, що в неї по щоках котяться сльози.
Вона не відповіла, і я більше не допитувався.
— Я сп'яніла, — нарешті сказала вона. — Хіба ти не бачиш?
— Ні.
— Надто багато випила вина.
— Надто мало. Ось тут є ще пляшечка.
Я поставив пляшку "нострано" на кам'яний столик, що стояв на лужку за будинком, і побіг до кімнати по бокали. Повернувшись назад, я побачив, як Гелен пішла вниз по лужку до озера. Я не одразу пішов слідом за нею. Спершу наповнив бокали; у блідому світлі неба, на тлі відблисків з озера вино здавалося чорним. Потім я поволі пішов лужком униз, до пальм та олеандрів, що росли на самому березі. Нараз мені стало тривожно за Гелен, і, тільки побачивши її, я полегшено зітхнув.
Вона стояла біля води у незвичайно пасивній позі, зігнувшись, ніби чекала чийогось оклику чи чогось, що мало виринути перед нею з води. Я зупинився й мовчав; не для того, щоб спостерігати за нею, а щоб не злякати її. Трохи згодом вона зітхнула й випросталась. Потім повільно ввійшла у воду.
Побачивши, що вона попливла, я повернувся назад і приніс мохнатий рушник та купальний халат. Потім сів на гранітну брилу й став чекати. Я бачив далеко на воді її голову з підв'язаним угору волоссям — Гелен здавалась такою маленькою, — і тут подумав, що, крім неї, у мене вже немає нікого й нічого, і хотів був уже гукнути, щоб вона поверталась назад. Та водночас у мене з'явилось передчуття, що вона хоче перебороти в собі щось мені невідоме, і їй саме для цього потрібно побути якусь хвилину на самоті; вода в ту мить була для неї долею, запитанням і відповіддю, і Гелен, як і кожен з нас, повинна сама витримати, боротьбу; єдине, чим може людині в таку хвилину допомогти хтось інший, це бути поблизу на той випадок, коли вона потребуватиме трошки тепла.
Гелен попливла до середини озера, потім розвернулась і стала плисти по прямій лінії прямо до мене. Для мене було щастям дивитись, як вона з кожною секундою наближалась до берега: спершу тільки її темна голівка маячіла над фіолетовою поверхнею озера, а тоді і вся вона — струнка і світла — підвелася з води й хутко попрямувала до мене.
— Холодно! І моторошно. Покоївка розповідала, що на дні, під острівцями, живе велетенський спрут.
— Найбільша риба в цьому озері — старі щуки, — сказав я, закутуючи її в рушник. — Спрутів тут немає. Вони є тільки в Німеччині з 1933 року. Але у воді вночі завжди моторошно.
— Якщо ми думаємо, що спрути є, — вони мусять бути! — заявила Гелен. — Ми не можемо думати про те, чого немає.
— Це був би простий доказ існування Бога.
— А ти в це не віриш?
— Цієї ночі я вірю в усе.
Гелен прихилилась до мене. Я впустив додолу мокрий рушник і допоміг їй надягнути купальний халат.
— Ти віриш і в те, що ми живемо не один раз? — спитала вона.
— Вірю, — не вагаючись відповів я.
Вона зітхнула.
— Слава Богу! Та я тепер і не могла б уже сперечатись. Я стомилась і змерзла. Зовсім забула, що це гірське озеро.
Крім вина, я прихопив із Alberto de la Posta пляшку грапу — прозорої горілки з виноградних жмаків, схожої на питво такої ж марки у Франції. Вона запашна, міцна і дуже до речі в подібних випадках. Я приніс пляшку і налив Гелен велику чарку. Вона повільно випила її.
— Мені не хочеться виїздити звідси, — сказала вона.
— Завтра ти забудеш про це, — відповів я. — Ми поїдемо у Париж. Ти ж іще ніколи там не була. А Париж — найкрасивіше місто в світі.
— Найкрасивіше місто в світі те, де ти щасливий. Може, це банальна фраза?
Я засміявся.
— До дідька обачність у стилі! — сказав я. — Нам потрібні банальні фрази! Особливо такі. Хочеш іще грапу?
Вона кивнула: я взяв і собі бокал. Отак ми сиділи біля кам'яного столика на лужку, поки Гелен не почала куняти. Я вклав її у ліжко. Вона так і заснула коло мене. Я лежав і дивився в розчинені двері на луг, що поволі ставав синій, а потім сріблястий. Через годину Гелен прокинулась і пішла в кухню по воду. Повернулась назад з листом, який прибув, коли ми гуляли в Ронко. Певно, він лежав у неї в кімнаті.
— Від Мартенса, — сказала вона. Прочитала й поклала на столик.
— Він знає, що ти тут? — запитав я.
Вона кивнула.
— Він пояснив моїй родині, що я за його порадою поїхала в Швейцарію до лікаря і пробуду тут кілька тижнів.
— А ти лікувалась у нього?
— Іноді.
— Від чого?
— Та, нічого особливого, — відповіла вона й сховала листа в сумочку, не давши мені прочитати його.
— А звідки у тебе цей шрам? — запитав я.
Вузенька біла рисочка перетинала її живіт над шлунком. Я помітив це ще раніше, але тепер на засмаглій від сонця шкірі шрам виднівся чіткіше.
— Маленька операція. Нічого страшного.
— Яка така операція?
— Така, про яку не говорять. Це буває інколи у жінок. — Гелен погасила світло. — Як добре, що ти приїхав забрати мене з собою, — прошепотіла вона. — Я вже більше не могла терпіти. Люби мене! Люби і не питай ні про що. Ніколи.
10
— Щастя… — замислено мовив Шварц. — Як воно збігається в пам'яті! Наче дешева тканина після прання. Тільки нещастя пам'ятаєш у повній мірі. Ми приїхали в Париж і знайшли собі кімнату в невеличкому готелі на лівому березі Сени, на набережній Гран-Огюстен. Готель той був без ліфта, старі сходи пожолобились, покривились, кімнати маленькі: зате наші вікна виходили на Сену, і з них видно було книгарні на набережній, Консьєржері і Нотр Дам. У нас були паспорти. Ми були людьми аж до вересня 1939 року.
Ми були людьми до того вересня, і нам було байдуже, справжні наші паспорти чи ні. Не байдуже стало тільки тоді, коли почалася "кумедна війна".