8
Я їхав цілу ніч і весь наступний день і без будь-яких ускладнень прибув до Австрії.
Газети були заповнені вимогами, запевненнями та різними повідомленнями про інциденти на кордонах, які здебільшого передують війні і в яких дивує те, що сильніші нації завжди звинувачують в агресивності слабіших. Я бачив ешелони з військами; але більшість людей, з якими я говорив, не вірили, що буде війна. Вони сподівались, що після торішнього Мюнхена щоразу буде новий Мюнхен, що Європа надто слаба і так підупала, що вже не наважиться на війну з Німеччиною. В цьому Німеччина відрізнялась од Франції, де кожен знав, що війна неминуча; той, кому загрожує війна, завжди знає більше й раніше за нападника.
Я приїхав у Фельдкірх і зняв собі невеличку кімнату в одному пансіоні. Було літо — сезон для туристів; тому моя поява не привернула уваги. Два чемодани надавали мені поважного вигляду. Я вирішив покинути їх напризволяще і взяти лише невеличкий багаж, щоб не утрудняти себе в дорозі. Спакував усе в рюкзак; турист найменше привертав до себе уваги. За кімнату я заплатив за тиждень наперед.
На другий день я вирушив у дорогу. До півночі пересидів у лісі поблизу кордону. Ще й досі пам'ятаю, як мені дошкуляли комарі і як я спостерігав за блакитною саламандрою, що плавала в калюжці чистої води. На спині в неї був гребінь; вона то пірнала на дно, то знову спливала на поверхню, щоб хапнути повітря. Потім перевернулась і показала своє плямисте, жовто-червоне черевце. Спостерігаючи за нею, я подумав тоді, що її світ обмежений берегами калюжі. Для неї в тій ямці води було все — Швейцарія, Німеччина, Франція, Африка і Йокогама. Вона мирно пірнала на дно й виринала знов на поверхню — в цілковитій гармонії з тихим вечором.
Поспавши кілька годин, я почав збиратись у дорогу. Я був цілком упевнений, що зі мною нічого не трапиться. Та минуло якихось десять хвилин, як передо мною наче з-під землі виріс митний чиновник.
— Стій! Ні з місця! Ви що тут робите?
Він, певно, вже давно підстерігав у темряві порушників кордону. Моєму поясненню: мовляв, ніяких лихих намірів я не маю, а тільки вийшов на прогулянку — він не повірив.
— Ви зможете про все це розповісти у митниці, — сказав він і, знявши зброю з запобіжника, звелів мені йти вперед себе, назад до найближчого населеного пункту.
Я йшов приголомшений, майже очманілий, і тільки один малесенький куточок мого мозку напружено думав: як мені втекти? Та на це годі було й сподіватись — митний чиновник добре знав свою службу. Він ішов за мною, точно дотримуючись правильної дистанції: я не міг ні напасти на нього зненацька, ні віддалитись від нього на зайвих п'ять метрів без того, щоб він негайно не відкрив по мені вогонь.
У митниці він одчинив невеличку кімнатку.
— Заходьте сюди. Тут почекаєте.
— А це довго?
— Поки вас допитають.
— А ви не можете цього зробити зараз? Я ж нічого не вчинив такого, щоб мене саджати під арешт.
— Тоді вам нічого й турбуватись.
— А я і не турбуюсь, — відповів я, знімаючи з себе рюкзак. — То, може, почнемо?
— Почнемо тоді, коли будемо готові до цього, — сказав чиновник, показуючи на диво здорові, білі зуби. І на вигляд і своїм поводженням він скидався на єгеря. — Завтра вранці прийде компетентний у цьому ділі чиновник. Ось тут у кріслі ви можете поспати. Лишилось якихось кілька годин. Хайль Гітлер!
Я оглядівся по кімнаті. Вікно було заґратоване; двері міцні й замикалися ззовні. Втекти я не міг. До того ж десь поряд було чути людські голоси. Довелося сидіти й чекати. Майбутнє нічого втішного мені не обіцяло. Нарешті небо посіріло, потім поступово стало блакитне, а далі зовсім ясне. Знову почулися голосні запахло кавою. Двері розчинились. Я удав, ніби тільки-но прокинувсь, і смачно позіхнув. Зайшов митний чиновник; він був червоний, опасистий і на вигляд сердечніший за того єгеря.
— Нарешті! — вигукнув я. — Страшенно незручно тут спати.
— З якими намірами ви йшли до кордону? — запитав він, одкриваючи мій рюкзак. — Хотіли дременути? Чи займаєтесь контрабандою?
— Поношені штани для контрабанди не годяться, — відповів я. — І старі сорочки теж.
— Прекрасно. Чого ж тоді вас понесло туди серед ночі?
Він одсунув мій рюкзак убік. Я раптом згадав про гроші, що лежали у мене в кишені. Якщо він знайде їх, я пропав. Може, дасть. Бог, обшук на тому й скінчиться?
— Хотів помилуватись Рейном уночі, — сказав я, посміхаючись. — Я турист. І трохи романтик.
— Звідки ви прийшли?
Я назвав пансіон і містечко, з якого прийшов.
— Сьогодні вранці я хотів повернутись туди, — пояснив я. — Там лишилися мої чемодани. І за кімнату я заплатив у пансіоні за тиждень наперед. Як бачите, нічого схожого на контрабанду немає.
— Ну-ну, — відповів чиновник. — Все це ми ще перевіримо. Через годину я зайду за вами. Підемо туди разом. Подивимось, що у вас у чемоданах.
Йти довелося далеченько. І товстун той виявився пильний, як вівчарка. Він вів свій велосипед і безперервно курив. Нарешті ми прийшли.
— Так ось же він! — гукнув чийсь голос із вікна пансіону.
Ще мить — і переді мною стояла хазяйка. Від хвилювання вона розчервонілась як печений рак.
— Боже мій, а ми вже думали, з вами щось скоїлось! Де ж це ви пропадали всю ніч?
Побачивши вранці мою нерозібрану постіль, хазяйка подумала, що мене вже, мабуть, убито. В тих краях нібито вештався підозрілий суб'єкт, на совісті якого було кілька грабіжницьких нападів. Тому хазяйка й викликала поліцію.
Слідом за хазяйкою з будинку вийшов поліцай. Він теж був схожий на єгеря.
— Я заблудився, — якомога спокійніше пояснив я. — А потім настала така чудова ніч. Вперше після дитячих років я знову заночував на лоні природи. Це було прекрасно! Шкода тільки, що я завдав вам стільки клопоту. На жаль, я ненароком підійшов надто близько до кордону. Прошу вас, скажіть митному чиновнику, що я у вас живу.
Хазяйка підтвердила мої слова.
Митного чиновника таке пояснення задовольнило; але поліцай почав допитуватись далі, нотуючи мої відповіді.
— Звідки ви прийшли? — спитав він. — Від кордону? У вас є документи? Хто ви такий?
На мить мені перехопило подих. Адже гроші, які дала мені Гелен, лежали у мене в нагрудній кишені; якщо він дізнається про це, виникне підозра, ніби я збирався переправити їх до Швейцарії, і мене негайно заарештують. А що буде потім —-і подумати страшно.