Звичайно, цього я не міг пояснити Гелен. Та й потреби такої не було. Раптом я з полегкістю відчув, що все це зайве. Навпаки: я зрозумів, що пояснення тільки заплутало б наші стосунки. Вона, певно, хотіла, щоб я сказав, ніби повернувся заради неї; але моя нова прозорливість підказувала мені, що в цьому криється моя загибель. Тоді минуле навалиться на нас з усіма своїми аргументами вини, втраченого щастя й ображеної любові — і ми вже не виплутаємось ніколи. Гелен стояла передо мною (ворог, готовий накинутись) з любов'ю і знанням моїх дошкульних місць. Мої позиції були настільки невигідні, що я не мав ніяких шансів на перемогу. І якщо в мене досі було рятівне почуття смерті, то тепер мені б судилося болісне моральне подихання — уже не смерть і воскресіння, а остаточне знищення. Жінкам нічого не слід пояснювати; з ними треба діяти.
Я підійшов до Гелен. Доторкнувшись до мого плеча, я відчув, що вона тремтить усім тілом.
— Чого ти приїхав? — запитала вона ще раз.
— Я вже забув чого, — відповів я. — Гелен, я голодний. Я цілий день нічого не їв.
Біля неї на маленькому розписному італійському столику стояло в срібній рамочці фото незнайомого мені чоловіка.
— Це нам ще потрібне? — спитав я.
— Ні, — відповіла Гелен, трохи спантеличена моїм запитанням. Взяла те фото і сховала до шухляди.
Шварц поглянув на мене й осміхнувся.
Не викинула його, — сказав він, — і не порвала. Поклала 40 шухляди. Вона могла, якщо захоче, знову вийняти його звідти й поставити на місце. Не знаю чому, але той жест захопив мене. П'ять років тому я не зрозумів би її, влаштував би їй сцену. А тут вона одним жестом розрядила ситуацію, яка могла стати помпезною. Ми терпимо гучні слова в політиці, але не визнаємо їх у почуттях. На жаль, ще ні. А було б краще навпаки. У французькому жесті Гелен проявилось любові не менше; в ньому тільки була жіноча обачність. Колись я розчарував її, то чого б це вона мала одразу повірити мені знову? Зі свого боку, і я не даремно довгий час прожив у Франції; я не питав її ні про що. Та й про що було питати? Які я мав на те права? Я засміявся. Це її спантеличило. Потім її личко проясніло, і вона теж засміялась.
— Ти, власне, взяла розлуку зі мною? — спитав я.
Гелен похитала головою.
— Ні. Але не заради тебе. Я це зробила цього, щоб позлити свою родину.
5
— В ту ніч я спав усього лиш кілька годин, — розповідав Шварц. — Хоч був дуже стомлений, але раз у раз прокидався. Ніч вдиралася в маленьку кімнату, де ми лежали. Мені вчувалося весь час якесь шарудіння, а задрімавши на секунду, я знов і знов тікав від когось і з жахом прокидався.
Гелен прокинулась тільки один раз.
— Тобі не спиться? — спитала в темряві.
— Ні. Та я й не сподівався, що спатиму спокійно.
Вона ввімкнула світло. Тіні повискакували у вікно.
— Не можна вимагати більше, того, що є, — сказав я. — Своїх сновидінь я не можу контролювати. У тебе є ще вино?
— Скільки хочеш. У цьому моя родина не підведе. Відколи ти п'єш вино?
— Як став жити у Франції.
— Це добре, — сказала вона. — І ти вже хоч трохи розбираєшся у винах?
— Не дуже. Та й то переважно в червоних і здебільшого у дешевих.
Гелен підвелася з постелі й пішла в кухню. Повернулася з двома пляшками і штопором в руках.
— Наш прославлений "фюрер" модифікував рецепти виготовлення вин, — пояснила вона. — Досі в натуральні вина цукру не додавали. А тепер дозволяється навіть переривати процес бродіння. — Помітивши по виразу мого обличчя, що я нічого не зрозумів, Гелен з посмішкою на устах додала: — Це робить вина солодшими в наші скрутні часи. Ще одне шахрайство панівної раси з метою розширення експорту і придбання іноземної валюти.
Вона передала мені пляшки і штопор. Я відкупорив пляшку мозельського. Гелен принесла два тоненькі бокали.
— Де ти так засмагла? —— спитав я.
— В березні я була в горах. Ходила на лижах.
— Голою?
— Та ні. Але там можна було загоряти голяком, як на пляжі.
— Відколи ти навчилась ходити на лижах?
— Знайшлися люди, які навчили, — відповіла зона, визивно поглянувши на мене.
— Добре. Кажуть, це корисно для здоров'я.
Я наповнив бокал і подав їй. Вино було терпке й ароматніше за бургундські вина. З того часу, як я залишив Німеччину, такого мені не доводилось пити.
— А тобі не кортить дізнатися, хто навчив мене цього? — спитала Гелен.
— Ні.
Вона спантеличено глянула на мене. Раніше я, напевно, допитувався б цілу ніч. А тепер це для мене не мало ніякого значення. Незвичайна атмосфера того вечора, що ніби зняла весь тягар минулого з моєї душі, знову огорнула мене.
— Ти змінився, — констатувала вона.
— Сьогодні ввечері ти двічі сказала, що я не змінився, — відповів я. — Але і те й друге не так уже й важливо.
Вона тримала свій бокал і не пила.
— А може, я хотіла, щоб ти не змінився.
Я відпив вина.
— Щоб легше було підкорити мене?
— Хіба раніше я тебе підкоряла?
— Не знаю. Гадаю, що ні. Давно це вже було. Як згадаю, який я тоді був, то просто дивуюсь, чого ти справді не спробувала зробити цього.
— Ми, жінки, пробуємо це завжди; хіба ти не знав про це?
— Ні, — сказав я. — Але тепер буду остерігатись. А вино добряче. Очевидно, в ньому не переривалась ферментація.
— Як у тобі?
— Гелен, — мовив я. — Ти не тільки приваблива, а й дотепна, і це незвичайно рідкісне і чарівне поєднання якостей.
— Не будь такий безтурботний, — відповіла вона трохи роздратовано і сіла на ліжко, все ще тримаючи в руці бокал з вином.
— Я не безтурботний. Але крайня небезпека, якщо вона не приводить до смерті, може привести до непохитної безтурботності, — сказав я сміючись. — Це гучні слова, та вони — лише звичайний досвід буття кулі.
— А що таке буття кулі?
— Моє буття. Таке, коли ніде не можеш зупинитись, ніде не маєш права поселитись і змушений вічно перебувати в русі, як куля. Це буття емігранта. Буття індійського монаха-жебрака. Буття сучасної людини. До речі, емігрантів на світі більше, ніж дехто думає. Навіть серед тих, хто не рушає з місця, є емігранти.
— Непогано звучить, — сказала Гелен. — У всякому разі, це краще, ніж міщанський застій.
Я кивнув.
— Це можна описати й іншими словами — тоді воно звучатиме вже не так красиво. Але сила нашої уяви, хвалити Бога, не дуже велика. Інакше значно менше було б і військових добровольців.