В його житті було стільки жінок, що саме слово "жінка" не викликало в ньому ніяких емоцій; це тішило Ніколь, вона гадала, що їй легше буде втримувати його, поки він цінує в ній щось більше, ніж звичайні жіночі принади.
— Під дихало бий, під дихало!
— Отак його, отак!
— Правою, чуєш, правою знизу!
— Ну, Далшміте, ну, бий же, сучий сину!
— Отак його!
— Бий, бий, бий!
Томмі повернувся до кімнати.
— Мабуть, нам більше не варто тут залишатися, ти згодна?
Вона була згодна, та, перше ніж одягтися, вони знову припали одне до одного і ще на якийсь час забули і про цю вбогу кімнату, і взагалі про все на світі...
Вдягаючись нарешті, Томмі виглянув у вікно й вигукнув:
— Боже праведний, ці дві матрони в гойдалках хоч би бровою моргнули! Сидять собі й балакають, мов і не було нічого. Вони, бач, відпочивають тут за свої кровні грошики, і весь американський військовий флот укупі з усіма шльондрами Європи не можуть їм цей відпочинок зіпсувати.
Ніжно пригорнувши до себе Ніколь, він зубами поправляв бретельку, що зісковзнула з її плеча, коли за вікном розлягся оглушливий гарматний постріл — це лінкор скликав на борт матросів.
І зразу ж унизу зчинився страшенний гармидер — адже ніхто не знав, куди, до яких берегів відпливає корабель. Офіціанти надривно кричали, вимагаючи, щоб з ними розрахувались, їм відповідали обуреними вигуками й лайкою, грюкали об стіл кулаки із завеликими банкнотами й дзенькали монетки надто дрібної здачі; п’яних, що вже не трималися на ногах, тягли до шлюпок їхні товариші, і весь цей гамір перекривали уривчасті команди патрулів військово-морської поліції. Нарешті, під зойки, крик, лемент і божбу, відчалила від берега перша шлюпка, й жінки, що збилися на пристані, заголосили їй услід.
Раптом якась дівчина вискочила на нижній балкон і відчайдушно замахала серветкою. Томмі не встиг помітити, чи розворушила нарешті її поява англійок у кріслах-гойдалках, бо хтось затарабанив у їхні власні двері. Схвильовані жіночі голоси благали їх відчинити; перезирнувшись з Ніколь, Томмі повернув ключ у замку. За дверима стояли дві дівчини, зовсім молоді, хирляві, жалюгідні, розхристані. Одна з них ревно плакала.
— Дозвольте нам помахати з вашого балкона! — благальною скоромовкою заторохтіла друга.— Будь ласка, дозвольте! Помахати нашим хлопцям! Можна, га? Всі інші кімнати позамикані!
— Будь ласка,— відповів Томмі.
Дівчата прожогом кинулися на балкон і відразу ж у загальний гамір врізалися два пронизливих дисканти:
— До побачення, Чарлі! Я тут, Чарлі, глянь угору!
— Телеграфуй у Ніццу до запитання!
— Чарлі! Він не бачить мене!
Одна з дівчат раптом задерла спідницю, стягла з себе рожеві штанці і, роздерши їх, замахала цим прапором, кричучи: "Бен! Бен!" Коли Ніколь і Томмі виходили з кімнати, той прапор усе ще майорів на тлі синього неба. "О, скажи, чи ти бачиш ніжну барву тіла, що було твоїм?.." А тим часом на кормі лінкора гордо маяв під вітром переможний суперник — американський зоряно-смугастий прапор.
Обідали вони в новому приморському казино в Монте-Карло... А пізно ввечері, в Больє, плавали в залитій білим місячним світлом лагуні — фосфоруючій чаші води, утвореній кільцем білих валунів, навпроти Монако й оповитої світлим серпанком Ментони. Ніколь подобалося, що він привіз її саме до цієї місцини, немов вихопленої із східної казки; все тут, починаючи з гри вітру й хвиль, було незвичне й нове, як самі вони одне для одного. Вона почувалася бранкою з Дамаска, яку кочовик кинув поперек сідла й повіз у далекий азіатський степ. За короткий час усе, чого навчав її Дік, пішло в непам’ять; вона вже майже стала тим, чим мала б стати з самого початку, бездумним уособленням духовної капітуляції, притаманної світові, що її оточував. Безвільна від кохання й місячного сяйва, вона схилялася перед сваволею свого коханця.
Вони прокинулися водночас. Місяць уже зайшов, похолоднішало. Насилу звівшись на ноги, вона спитала, котра година. Томмі сказав, що десь близько третьої.
— Мені час додому.
— Я гадав, що ми переночуємо в Монте-Карло.
— Ні. Вдома гувернантка, діти. Я мушу повернутися до світанку.
— Як хочеш.
Перше ніж одягтися, вони ще раз вбігли у воду. Побачивши, що Ніколь після купання вся тремтить, Томмі розтер її міцно рушником. Вони сіли в машину — волосся ще мокре, шкіра аж палає — і призналися одне одному, що їхати не хочеться. Зорі променіли, було зовсім світло, і коли Томмі цілував її, вона відчувала, що для нього зараз не існує нічого, крім її білих щік, і білих зубів, і холодного чола, і пальців її, що пестливо торкалися його обличчя. Вона чекала якихось слів, що все розставили б на свої місця, як це бувало з Діком, але він мовчав. І вмиротворена, радіючи з того, що слів не буде, вона вмостилася зручніше на сидінні й продрімала, доки мотор не завуркотів натужніше, сповіщаючи, що вони вже завернули вгору до вілли "Діана". Прощаючись з Томмі коло хвіртки, вона поцілувала його майже машинально. Рінь на стежці під її ногами шурхотіла інакше, і звуки нічного саду здалися їй раптом відлунням чогось давно минулого, а проте вона раділа, що знов опинилася вдома. Стрімке стаккато, в якому минув цей день, далося їй ціною хоч і радісного, але незвичного напруження сил.
IX
Другого дня, о четвертій, коло вілли зупинилося таксі, і з нього вийшов Дік. Ніколь збігла з тераси йому назустріч, силкуючись опанувати себе, відновити втрачену раптом рівновагу.
— А де ж машина? — спитала вона.
— Я залишив її в Арлі. Набридло сидіти за кермом.
— З твоєї записки я зрозуміла, що ти поїхав на кілька днів.
— Я потрапив у містраль і дощ.
— Як тобі там було, весело?
— Як кожному, хто їде, щоб від чогось утекти. Я одвіз Розмері до Авіньйона й там посадив її на поїзд.— Піднявшись разом з Ніколь на терасу, він поставив свою валізку.— Я не писав тобі про це в записці, щоб ти не почала вигадувати те, чого не було.
— Дякую за турботу.— До неї вже повернулося самовладання.
— Я хотів з’ясувати для себе, чи можна від неї сподіватись чогось,— а для цього мав побачитися з нею сам на сам.
— То як — можна чи ні?
— Розмері так і не вийшла з дитячого віку,— відповів він.— Мабуть, це й на краще. А ти що робила?