Коли вони проходили через великий салон, їм здалося, що в півколі тьмяного світла на кормі кружляють у танці пари. Та це була тільки ілюзія — ефект чарівної музики, незвичного освітлення, плюскоту хвиль. Насправді гості відпочивали на широкому, заокругленому, як сама корма, дивані, і лише кілька стюардів рухалися, мов тіні, прислуговуючи їм. Яскравими плямами вирізнялися жіночі сукні — біла, червона і квітчаста, різнобарвна; біліли манишки чоловіків. Один з них підвівся їм назустріч і Ніколь, упізнавши його, радісно вигукнула:
— Томмі!
Він церемонно, на французький манір, схилився був над її рукою, але Ніколь, знехтувавши цією формальністю, притислася щокою до його щоки. Вони сіли чи, скоріше, прилягли на патриціанське ложе. Вродливе обличчя Томмі ще більше потемніло за цей час — утративши приємний, золотавий відтінок засмаги, воно не набуло, однак, того воронованого полиску, що надає такої краси негритянським обличчям, а мало тепер колір дубленої шкіри. Ця печать незнаного сонця на його обличчі, ця його напоєність соками чужих земель, дивні звороти мови, в яких учувалося плетиво багатьох діалектів, пружність рухів, натренована в боротьбі з таємничими небезпеками,— все це зачаровувало, гіпнотизувало Ніколь; у першу ж хвилину вона в уяві своїй припала до його грудей й зазнала блаженного забуття... Потім у ній озвався інстинкт самозахисту, і, повернувшись до дійсності, вона сказала легким, недбалим тоном:
— Ви тепер схожі на героя пригодницького фільму, але чому ви зникли так надовго?
Ще не розуміючи, Томмі Барбан допитливо подивився на неї; в його очах блиснули іскорки.
— П’ять років,— хрипко провадила вона далі, немовби наслідуючи чийсь голос.— Ціла вічність. Невже не можна зробити так: перебили скількись там ворогів, і — на перепочинок у колі друзів!
Поряд з нею — володаркою його мрій — Томмі досить швидко європеїзувався.
— Mais pour nous autres héros il faut temps, Nicole. Nous ne pouvons pas faire de petits exercies d'héroïsme — il faut faire les grandes compositions. [72]
— Говоріть зі мною по-англійському, Томмі.
— Parles français aves moi, Nicole. [73]
— Але це не одне й те саме — по-французькому можна говорити про героїзм і доблесть, не втрачаючи гідності, ви це знаєте. А по-англійському не можна говорити про героїзм і доблесть, не стаючи трохи смішним, і це ви теж знаєте. Отож англійська мова дає мені над вами перевагу.
— І все-таки я...— Він раптом захихотів.— І все-таки я й по-англійському герой, сміливець і так далі.
Ніколь закотила очі, удавши безмежний захват, але його це не збентежило.
— Просто я на власному досвіді знаю те, що показують у кіно,— сказав він.
— І в житті справді все відбувається так само, як у кіно?
— А чого ж, бувають дуже вдалі фільми — як-от Рональда Колмена про Іноземний легіон. Ви дивилися їх? Зовсім непогані фільми.
— Що ж, відтепер, сидячи в кіно, я знатиму, що з вами відбувається все те, що я бачу на екрані.
Під час розмови Ніколь помітила тендітну молоду жінку з гарненьким блідим обличчям і красивим волоссям, що вилискувало зеленавим металом під палубними ліхтарями. Вона сиділа по другий бік Томмі й прислухалася чи то до їхньої розмови, чи до розмови сусідньої пари. Очевидно, вона мала якісь права на Томмі і тепер, остаточно переконавшись, що його увагу полонила інша, сердито підвелася й перейшла до другого борту.
— Еге ж, я все-таки герой,— мовив Томмі спокійно й якщо не зовсім серйозно, то лише напівжартома.— Я з біса сміливий, як лев, чи, може, як п’яний.
Ніколь почекала, доки луна цієї похвальби затихне в його свідомості,— вона здогадувалася, що він ніколи ще нікому не говорив так про себе. Потім вона оглянула незнайомі обличчя довкола і, як звикле, побачила під масками вдаваного спокою безнадійних невропатів, які тікають на природу з жаху перед містом, перед звуками власних голосів, що задають там ритм і тон...
Вона спитала:
— А хто ця жінка в білій сукні?
— Та, що сиділа поруч зі мною? Леді Керолайн Сіблі-Бірс.
Вони помовчали, прислухаючись до голосу жінки, що долинав від протилежного борту.
— ... він пройда, але високого класу. Ми з ним цілу ніч просиділи вдвох, граючи в chemin-de-fer, [74] і тепер він винен мені тисячу швейцарських франків...
Томмі засміявся і сказав:
— Леді Керолайн — найрозпусніша жінка Лондона. Щоразу, повертаючись до Європи, я застаю новий виводок розпусних жінок із Лондона. Вона вийшла на перше місце, але, здається, її вже наздоганяє нова суперниця.
Ніколь знов зиркнула на жінку: вузькоплеча, хирлява, і, мабуть, сухотна — важко було уявити собі, що такі тоненькі ручки можуть, високо піднести прапор занепаду і розкладу, останнє знамено оповитої присмерком імперії. Якщо вона й нагадувала когось, то — одну з плоскогрудих дівчаток Джона Хелда, але аж ніяк не тих статечних, сповнених млості блондинок, що правили за модель художникам і письменникам, починаючи з останніх передвоєнних років.
До них підійшов Голдінг, марно намагаючись пригасити силове поле своєї гаргантюанської маси, через яку всі бажання його передавалися, мов через велетенський підсилювач, і Ніколь, усе ще неохоче, піддалася його проханню — що "Марджін", мовляв, одразу після обіду рушить до Канна; що хоч вони вже й пообідали, але для ікри та шампанського ситість — не завада; що Дік однаково вже подзвонив шоферові в Ніццу, щоб той під’їхав до Канна й залишив машину коло "Кафе союзників", де їм неважко буде знайти її.
Вони перейшли до салону, і за обіднім столом Дік опинився поряд з леді Сіблі-Бірс. Ніколь помітила, яким блідим стало його обличчя під засмагою; хоч до неї долинали тільки уривки фраз, вона чула, що він говорить безапеляційним тоном.
— ... річ ясна, ви, англійці, танцюєте танок смерті... Сипаї в зруйнованому форті, бенкет у форті, обложеному сипаями, і таке інше. Але зелений капелюх розтоптано — майбутнього немає.
Леді Керолайн озивалася коротко, пересипаючи свої відповіді глузливими "невже?", двозначними "аякже!", ущипливо-зловісними "браво!", але Дік, видно, не помічав сигналів небезпеки. Та ось він сказав щось із несподіваним запалом — майже крикнув; Ніколь не збагнула суті його слів, але побачила, як молода жінка почервоніла і вся напружилася, а потім почула її відповідь: