Він підійшов до шафи і взяв свій вечірній костюм: якщо кохати Розмері не можна було, не ввібравши в серце всю гіркоту і ненависть цього світу, то він її не кохатиме.
— Справа не в Нікотері,— вигукнула вона,— а в тому, що завтра вранці ми всі виїздимо до Ліворно! Ну чому, чому все мало статися саме так? — Сльози знову бризнули з її очей.— Як це несправедливо! Краще б ви не приїздили сюди, краще б усе лишилося просто чудовим спогадом. Мені так тяжко, наче я посварилася з мамою.
Він почав одягатися. Вона підвелася й підійшла до дверей.
— Я сьогодні не поїду в гості.— Це була остання спроба.— Я залишуся з вами. Мені однаково нікуди не хочеться їхати.
В ньому наростала нова хвиля почуттів, але він притлумив їх.
— Я буду у себе в номері,— сказала вона.— До побачення.
— До побачення.
— Ох, як мені прикро, як прикро. Що ж це все-таки?
— Я давно вже намагаюся зрозуміти.
— Нащо ж вам було приходити з цим до мене?
— Я немов Чорна Смерть,— повільно промовив він.— Я приношу тепер людям тільки нещастя.
XXII
У цей надвечірній час у барі готелю "Квірінал" було тільки четверо відвідувачів: елегантна повія-італійка, що, сидячи за стойкою, намагалася втягти в розмову бармена, який відповідав їй тільки знудженим: "Si... Si... Si...", [54] сноб-єгиптянин, що видно, хотів би провести вечір з цією дівчиною, але побоювався її, і Дік з Коллісом Клеєм.
Дік завжди жваво реагував на те, що відбувалося довкола; що ж до Клея, то він жив ніби в тумані, навіть найяскравіші враження розпливалися в його рано заскнілому мозку. Тим-то перший говорив, а другий тільки слухав, мов людина, яка бездумно тішиться теплим вітерцем.
Змучений усім, що сталося за день, Дік зганяв злість на італійцях. Раз у раз він озирався довкола, немов сподівався, що який-небудь італієць почує його й обуриться.
— ... От і сьогодні, сидимо ми із своячкою в "Ексельсіорі", п’ємо чай. Входять двоє типів, а місць у залі немає — нас посадили за останній вільний столик. Тоді один із цих типів підходить до нас і каже: "По-моєму, цей стіл був зарезервований для княгині Орсіні".— "Не знаю,— кажу,— ніякої картки на ньому не було". А він знову: "По-моєму, все-таки цей стіл призначався для княгині Орсіні". Я йому навіть не відповів.
— І що ж він?
— Постояв та й пішов.— Дік посовався на своєму стільці.— Не люблю я їх. Учора на хвильку залишив Розмері саму перед вітриною крамниці, і зразу ж коло неї з’явився якийсь офіцер. Походжає сюди-туди й прикладає пальці до козирка.
— Не знаю,— подумавши трохи, сказав Колліс.— Мені особисто більше подобається тут, ніж у Парижі,— там тільки загавився, а тобі вже обчистили кишені.
Колліс розкошував, і йому не хотілося думати про неприємне.
— Не знаю,— повторив він.— Мені тут подобається.
Дік подумки переглянув картину, що склалась із вражень кількох останніх днів. Шлях до контори "Амерікен експресс" крізь кондитерські аромати Віа-Націонале; брудний тунель, що веде до сходів на площі Іспанії; а на тій площі — піднесення, викликане буянням квітів у кіосках і усвідомленням того, що ти стоїш перед будинком, де помер Кітс. Діка завжди цікавили тільки люди; крім людей, він помічав хіба що погоду; обличчя міст оживали в його пам’яті лише в зв’язку з якимись подіями, що там відбувалися. В Римі розвіялася його мрія про Розмері.
Підійшов хлопець-розсильний і вручив йому записку.
"Я нікуди не поїхала,— прочитав Дік,— я у себе в номері. Рано-вранці ми виїздимо до Ліворно".
Дік повернув записку хлопцеві й дав йому на чай.
— Скажіть міс Хойт, що ви не знайшли мене.— Він обернувся до Колліса й запропонував йому податися до "Бонбонієрі".
Вони оглянули повію за стойкою, приділивши її принадам стільки уваги, скільки вимагала її професія, а вона відповіла їм веселим і зухвалим поглядом; пройшли через безлюдний вестибюль, важке драпірування якого зберігало в своїх складках куряву вікторіанської доби; кивнули, виходячи, нічному портьє, який уклонився з гіркою догідливістю, властивою всім нічним службовцям готелів. Потім сіли в таксі й поїхали безрадісними вулицями, оповитими сирою імлою листопадового вечора. Жінок не було видно; тільки чоловіки із сірими плямами замість облич, у темних, під шию застебнутих плащах купками стовбичили під холодними стінами будинків.
— От же ж, господи! — зітхнув Дік.
— Це ви про що?
— Та згадав отого типа: "Цей стіл,— каже,— зарезервований для княгині Орсіні". Ви знаєте, що таке римська аристократія? Це бандити, це вони захопили храми й палаци, коли занепала імперія, і почали грабувати народ.
— А мені Рим подобається,— стояв на своєму Колліс.— Чому б вам не спробувати щастя на перегонах?
— Я їх не люблю.
— Побачили б ви, які жінки приїздять на іподром...
— Мені тут ніщо не подобається. Я люблю Францію, де кожен вважає себе Наполеоном; а тут кожен вважає себе Христом.
В "Бонбонієрі" вони спустилися в кабаре, дерев’яні панелі якого виглядали напрочуд нетривкими на тлі холодного каменю стін. Оркестр мляво награвав танго, з десяток пар танцювали на просторому паркетному майданчику, дрібочучи й вихиляючись у спосіб, особливо відразливий для американського ока. Тут було забагато офіціантів, а тому бракувало руху, метушні, яку можуть створити навіть двоє-троє по-справжньому зайнятих людей. По-своєму пожвавлювало цю сцену тільки написане на всіх обличчях понуре чекання того, що от-от щось урветься — танець, ніч, ті сили, які тримали все в стані рівноваги. Вразливий гість відразу ж переконувався, що тут він не знайде того, чого шукає.
Дік це, в усякому разі, зрозумів. Він озирнувся довкола, сподіваючись поглядом зачепитися за що-небудь, що бодай на час дало б поживу якщо не розумові, то уяві. Не знайшовши нічого, знов обернувся до Колліса. Він уже пробував ділитися думками, які опосідали його, з Коллісом, але той виявився на диво забутливим і неуважним співрозмовником. Пробалакавши півгодини з Коллісом, Дік відчув, що і сам втрачає здатність мислити.
Вони випили пляшку італійського іскристого вина. Дік зблід і говорив тепер трохи голосніше, ніж звичайно. Він жестом запросив до столика диригента оркестру, негра з Багамських островів, зарозумілого і несимпатичного, і через кілька хвилин вони затіяли сварку.