Дік почувався так, наче завітав у гості до великої й метушливої родини. Якась актриса підійшла до нього й хвилин п’ять з ним балакала, вважаючи його за актора з Лондона. Зрозумівши свою помилку, вона страшенно знітилася і втекла. Майже вся ця родина дивилася на решту людства або згори вниз, або знизу вгору, але перші переважали. А втім, усе це були сміливі, працьовиті люди, що полонили уяву нації, яка протягом десятиріччя прагнула тільки розваг.
Зйомки тривали, поки сонце не оповив серпанок — чудове освітлення для художників, але не для кінокамери, за еталон якій правило прозоре каліфорнійське повітря. Нікотера провів Розмері до машини і, прощаючись, пошепки сказав їй щось, але вона навіть не всміхнулась у відповідь.
Дік і Розмері поснідали в "Кастеллі дей чезарі", чудовому ресторані на схилі гори, над руїнами форуму хтозна-якого періоду занепаду. Розмері випила коктейль і трохи вина, а Дік пив доти, доки в нього зникло почуття невдоволення собою. Потім вони повернулися до готелю, розчервонілі й щасливі, сповнені якогось радісного спокою. Вона хотіла, щоб він її взяв, і він узяв її, і те, що почалося дитячою закоханістю на морському березі, дістало нарешті своє завершення.
XXI
Того вечора Розмері була знову зайнята — хтось із акторів святкував свій день народження. У вестибюлі Дік зіткнувся з Коллісом Клеєм, але йому хотілося пообідати на самоті, і він сказав Коллісу, ніби має якесь побачення в "Ексельсіорі". Проте він випив з Коллісом по коктейлю, і, коли вийшов з бару, його невиразне почуття невдоволення переросло в нетерпіння: він уже не мав ніяких підстав відкладати повернення до клініки. Зрештою, це навіть не закоханість, а просто — романтичні спогади. А кохання в нього одне — Ніколь. Хай часом вона буває нестерпна, та все-таки він кохає тільки її. Проводити час з Розмері означало потурати своїй слабкості; проводити його з Коллісом означало додавати до нічого ніщо.
Біля входу до "Ексельсіору" він зіткнувся ніс до носа з Бебі Уоррен. Вона витріщила на нього свої великі гарні очі, схожі на мармурові кульки.
— Я гадала, що ви в Америці, Діку! Ніколь тут, з вами?
— Я повернувся до Європи через Неаполь.
Погляд її ковзнув по чорній стрічці на його рукаві, і вона похопилася:
— Прийміть моє глибоке співчуття.
Хоч-не-хоч довелось обідати разом.
— Розповідайте, що у вас чути,— зажадала вона.
Дік виклав їй усе, і Бебі насупила чоло. Їй треба було звалити на когось відповідальність за трагедію сестри.
— Чи не вважаєте ви, що доктор Домлер з самого початку обрав неправильний метод лікування?
— Методи тут загалом стандартні, хоча, звичайно, до кожного хворого застосовується індивідуальний підхід.
— Діку, я не фахівець і не маю наміру давати вам поради, але, може, їй слід було б перемінити обстановку, вирватися з лікарняної атмосфери, жити так, як живуть усі люди?
— Але ж ви самі хотіли тієї клініки. Казали, що тільки тоді будете спокійні за Ніколь...
— Так, казала, бо мені не подобалося ваше самітницьке життя на Рів’єрі, на отій безлюдній горі. Я зовсім не пропоную вам повернутися туди. Але чому б вам не переїхати, скажімо, до Лондона? Англійці найурівноваженіші люди в світі.
— Аж ніяк,— заперечив він.
— Запевняю вас. Я їх добре знаю. Найняли б собі на весну будинок у Лондоні — у мене навіть є на прикметі гарнесенький будиночок на Талбот-сквер, і, до речі вмебльований. Оселилися б там і жили б собі серед здорових, урівноважених англійців.
Ще трохи, і вона, певно, почала б переповідати йому пропагандистські історійки зразка 1914 року, але він, засміявшись, урвав її:
— Нещодавно я читав один роман Майкла Арлена, і якщо це...
Вона вбила Майкла Арлена одним помахом салатної ложки.
— Він пише тільки про якихось дегенератів. А я маю на увазі справжніх, повноцінних англійців.
Після того, як вона так легко відхрестилася від своїх друзів, їхнє місце в Діковій уяві зайняли безвиразні обличчя чужоземців, якими аж кишать маленькі готелі Європи.
— Звичайно, це не моя справа,— знову почала Бебі, готуючись до нової атаки,— але покинути її саму, в такому оточенні...
— Я їздив ховати батька.
— Розумію, розумію. Я вже висловила вам своє співчуття.— Вона посмикала кришталеві кульки намиста.— Але у нас тепер стільки грошей, що ми можемо дозволити собі що завгодно. То чом би не використати їх і на лікування Ніколь?
— По-перше, я не зовсім уявляю собі, що мені в Лондоні робити.
— Як — що? Працювали б так само, як будь-де.
Він відкинувся назад і пильно подивився на неї. Якщо вона й здогадувалася про бридку правду — справжню причину хвороби Ніколь,— то постаралася витруїти цю правду із свідомості, заштовхати її якнайдалі в темну закурену комору, як картину, помилково куплену в художника, що так і не став модним.
Вони продовжили розмову в "Ульпії", заставленій бочками винарні, під акомпанемент "Suona fanfara mia" [53] яку майстерно виконував хлопець-гітарист. Там до них підсів Колліс Клей.
— Може, я непідходящий чоловік для Ніколь,— сказав Дік.— Але вона однаково б вийшла заміж за кого-небудь, схожого на мене, за людину, в якій сподівалася б знайти опору.
— Ви вважаєте, що з іншим чоловіком вона була б щасливіша? — вголос подумала Бебі.— Що ж, можна спробувати.
Аж коли Дік зігнувся від сміху, вона зрозуміла безглуздість свого зауваження.
— Ах, зрозумійте мене правильно. Не думайте, ніби ми не вдячні вам за все, що ви зробили,— запевнила вона.— І ми знаємо, що й вам бувало тяжко...
— Ради бога, Бебі! — запротестував Дік.— Таке можна було б казати, якби я не кохав Ніколь.
— Але ви ж таки кохаєте Ніколь? — занепокоєно спитала вона.
Колліс уже збагнув, про що йдеться, і Дік поспішив перемінити розмову:
— Побалакаймо про щось інше. Хоч би про вас. Чому ви не виходите заміж? Ми чули, ніби ви заручені з лордом Пейлі, двоюрідним братом...
— Вже ні.— Вона знітилася й опустила очі.— Це було минулого року.
— Але чому ви все-таки не виходите заміж? — допитувався Дік.
— Сама не знаю. Один чоловік, якого я кохала, загинув на війні, другий відмовився від мене.
— Розкажіть мені про це, Бебі. Розкажіть, як ви живете, чим живете. Ви ніколи зі мною не ділитеся, ми завжди розмовляємо тільки про Ніколь.