У Саанені вони всім гуртом рушили на бенкет у ратуші й змішалися з натовпом пастухів, покоївок, крамарів, лижних інструкторів, гідів, туристів, селян. Опинившись знову в теплому, замкнутому просторі після пантеїстичного, первісного відчуття безмежності, вони відчули себе так, ніби знов прийняли пишний безглуздий рицарський титул, лункий, як брязкіт кавалерійських острог, як тупіт футбольних бутсів на бетонній підлозі роздягальні. В залі заспівали тірольську пісню, і знайомі переливи голосів ураз позбавили цю сцену романтичного забарвлення, повернули Діка до дійсності. Спочатку він пояснив це собі тим, що викинув з голови ту дівчину, але потім у пам’яті зринули слова Бебі: "Нам треба все це добре обміркувати..." — і те недомовлене, що ховалося за ними: "Ви наша власність, і рано чи пізно вам доведеться визнати це. Просто безглуздо вдавати незалежного".
Дік давно вже навчився стримувати себе, не затаювати надовго злість проти когось — відколи студентом-першокурсником у Нью-Хейвені прочитав науково-популярну брошурку "Розумова гігієна". Але цього разу Бебі обурила його своєю цинічною зухвалістю багатійки, і йому важко було цього обурення позбутися. Не одне століття, мабуть, спливе, перше ніж отакі амазонки збагнуть — і то не тільки на словах,— що єдине справді дошкульне місце чоловіка — це його гордість, тендітна, як яєчна шкаралуща. Професія доктора Дайвера, яка полягала в склеюванні потовчених душевних шкаралущ, навчила його обережно поводитися з людьми. І все-таки:
— Всі ми стали занадто гречні,— сказав він, коли сани везли їх второваною дорогою назад до Гстаада.
— Що ж, це добре,— озвалася Бебі.
— Нічого доброго в цьому немає,— відказав він, звертаючись до безликої в пітьмі купи хутра.— Надмірна гречність дорівнює визнанню, що всі люди — страшенно вразливі істоти, що без рукавичок їх навіть торкатися не можна. А як же тоді з повагою до людини? Звичайно, нелегко обізвати людину боягузом чи брехуном, та якщо все життя щадити людські почуття й потурати людському марнославству, то врешті можна втратити будь-яке уявлення про те, що ж саме в людині справді заслуговує на повагу.
— Мені здається, американці надто багато уваги приділяють манерам,— зауважив старший англієць.
— Атож,— відповів Дік.— Мій батько успадкував манери тієї епохи, коли спершу стріляли, а потім просили пробачення. Людина зі зброєю... а втім, ви, європейці, ще на початку вісімнадцятого сторіччя перестали носити зброю в мирний час...
— Так уже й перестали...
— Авжеж.
— Дік, у вас завжди були такі чудові манери,— примирливо мовила Бебі.
Жінки трохи стривожено дивилися на нього з-поміж цілого звіринця хутр. Молодий англієць нічого не зрозумів — це був один із тих хлопців, що полюбляють лазити по карнизах та підвіконнях, уявляючи себе моряком на вітрильнику,— і всю дорогу назад, до готелю, розводився про безглуздий боксерський матч між ним та його найліпшим другом. Виходило, що вони цілу годину наставляли один одному синці, ні на мить не забуваючи про свою дружбу та любов. Дік розвеселився:
— Отже, щоразу, як він вас гатив кулаком, ви переймалися ще більшою приязню до нього?
— Так. Ще більшою повагою.
— Я не розумію тільки, з чого це почалося. Ви з вашим найліпшим приятелем сваритеся через дрібничку...
— Якщо ви не розумієте, то чого пояснювати,— холодно відказав молодий англієць.
"Що ж, відповідь типова; звикай до неї, якщо хочеш говорити людям те, що думаєш" — сказав собі Дік.
Йому стало соромно — цей хлопець ще не навчився мислити логічно, і не треба було дражнити його за те, що він із нісенітниці робить притчу.
Дух карнавальних веселощів ще не ослаб, і весь гурт подався до ресторану, де бармен-тунісець вигадливо маніпулював освітленням у залі, створюючи світловий контрапункт, де лейтмотивом було місячне сяйво за вікном, віддзеркалене від крижаної поверхні ковзанки. Виблиск криги зробив своє: глянувши на ту дівчину, Дік остаточно переконався, що вона якась нежива і нецікава. Куди приємніше було спостерігати в напівтемряві, як жарини сигарет то зеленіють, то робляться срібними, коли спалахують гірлянди червоних ліхтариків, і як біла смуга лягає на танцювальний майданчик, коли відчиняються двері бару.
— А тепер скажіть мені, Франце,— промовив він,— чи можна, просидівши ніч у пивниці, розраховувати на те, що наступного ранку пацієнти вам довірятимуть? Та вони ж відразу побачать, що ви не лікар, а раб свого шлунка!
— Я йду спати,— оголосила Ніколь.
Дік провів її до ліфта.
— Я б теж пішов, але мені ще треба довести Францові, що я ніякий не клініцист.
Ніколь увійшла до кабіни.
— Бебі дуже практична жінка,— задумливо сказала вона.
— Якщо хочеш знати, твоя Бебі...
Двері ліфта стулилися, і Дік подумки договорив під рівне гудіння підйомника: "Твоя Бебі — міщанка і егоїстка".
Але через два дні, їдучи з Францом саньми на залізничну станцію, Дік сказав, що зважив усе і схильний прийняти його пропозицію.
— Ми, видно, попали в зачароване коло,— признався він.— Темп життя, який ми обрали, вимагає дедалі більшого напруження, і Ніколь цього не витримає. А нашій літній ідилії на Рів’єрі однаково прийшов край — наступного року туди, очевидно, з’їдеться весь бомонд.
Вони проїздили повз гірські ковзанки, над якими лунали віденські вальси й на тлі блідо-блакитного неба майоріли прапори різних шкіл.
— Що ж, сподіваюсь, що ми впораємося, Франце. Ні з ким іншим я б на це не наважився.
Прощай, Гстааде! Прощайте, рум’яні обличчя, холодні, свіжі квіти, сніжинки в темряві. Прощай, Гстааде, прощай!
XIV
Дікові снилася війна; о п’ятій він прокинувся й підійшов до вікна, що виходило на Цугське озеро. Сон починався похмуро-врочисто: сині мундири крокували через темну площу за оркестром, що грав другу частину "Любові до трьох апельсинів" Прокоф’єва. Потім були пожежні машини — недобра прикмета, і, нарешті, моторошний бунт поранених на санітарному пункті. Дік увімкнув нічну лампочку й докладно занотував увесь цей сон, завершивши запис напівглузливою фразою: "Тилова контузія".
Він сидів край ліжка, і йому здавалося, що довкола нього порожнеча — порожня кімната, порожній будинок, порожня ніч. У сусідній спальні Ніколь пробурмотіла щось жалібне вві сні, і йому стало шкода її в її підсвідомій самотності. Для нього час то застигав, то раптом зривався на шалений біг, і роки починали мигтіти, мов перемотувана кінострічка, але для Ніколь роки спливали за годинником, за календарем, за днями народження, які чимраз болючіше нагадували про недовговічність її вроди.