— Ну, звичайно, ви жартуєте.— Францові відлягло від серця; принаймні він показав, що йому відлягло від серця,— зручніше вмостився в кріслі.— А тепер розкажіть про себе, про свої задуми.
— Задум у мене один, Франце: стати добрим психіатром, і не просто добрим, а найкращим у світі.
Франц весело засміявся, але він бачив, що цього разу Дік не жартує.
— Звучить непогано. І суто по-американському,— сказав він.— У нас усе це не так просто.— Він підвівся й підійшов до балконних дверей.— Звідси я бачу Цюріх. Он вежа Гросс-Мюнстера, під ним у склепі похований мій дід. Навпроти, за мостом, могила мого предка Лафатера, який не хотів, щоб його ховали в церкві. Поряд статуя іншого предка, Генріха Песталоцці, і пам’ятник докторові Альфреду Ешеру. А над усім цим височить Цвінглі — в мене завжди перед очима цілий пантеон героїв.
— Авжеж,-Дік підвівся з крісла.— Я просто розхвалився без міри. Насправді ж я ще й першого кроку не ступив. Але плани в мене є: американці у Франції всі, як один, рвуться додому, але я не поспішаю. Офіцерську платню мені видаватимуть до кінця року при умові, що я відвідуватиму лекції в університеті. Зважте, до речі, на щедрість і завбачливість нашого уряду в справі вирощування геніїв! Наприкінці року я поїду на місяць додому, побачуся з батьком. А потім повернуся сюди, мені тут запропонували місце.
— Де?
— У ваших конкурентів, у клініці Гіслера в Інтерлакені.
— Не зв’язуйтеся з ними,— застеріг Франц.— У них там за рік змінилося кільканадцять молодих лікарів. Гіслер сам психопат, а в клініці порядкує його дружина із своїм коханцем — це, звичайно, між нами.
— А як же ваші американські плани? — посміхнувся Дік.— Пам’ятаєте, ми хотіли разом податися до Нью-Йорка й відкрити там найсучаснішу клініку для мільярдерів?
— Ет, студентські мрії.
Обідав Дік у Франца, в товаристві його дружини й маленького песика, від якого тхнуло паленою гумою, в їхньому котеджі на краю території клініки. Діка щось гнітило — не дух ощадливості, що панував тут, і не фрау Грегоровіус, що виявилася саме такою, якою він і уявляв собі, а оте несподіване звуження Францових обріїв, з чим сам Франц, очевидно, вже змирився. Для Діка сенс аскетизму полягав у зовсім іншому — аскетизм міг сприяти досягненню мети, міг бути навіть джерелом утіхи, якщо супутником його є слава; але він нізащо не погодився б перекроїти своє життя до розмірів успадкованого костюма. Домашнім звичкам Франца та його дружини в плісняві вмебльованого затишку бракувало свободи й романтики. Післявоєнні місяці у Франції, розмах і щедрість, що їх виявляла Америка, позбуваючись воєнних запасів, вплинули на Дікове світосприймання. До того ж він усвідомлював, що подобається людям, і чоловікам, і жінкам, і, може, саме інстинктивне побоювання того, що це може зашкодити цілеспрямованій людині, спонукало його повернутися в самісінький центр швейцарського годинникового циферблата.
Кете Грегоровіус мліла від його компліментів, переймаючись вірою у власні чари, а він сидів, як на жару: його дратував цей пропахлий капустою дім, і водночас він лютився на себе за нетерпимість, якої раніше в собі не помічав.
"О господи, невже і я такий, як усі? — думав він згодом, прокинувшись серед ночі.— Невже і я такий, як усі?"
Неслушні почуття, як на соціаліста, але цілком слушні як на того, хто обрав собі одну з найдивовижніших професій у світі. А суть була, власне, в тому, що в Дікові вже почалася переоцінка цінностей молодості — процес, коли вирішується питання, варто чи не варто вмирати за те, у що вже не віриш. У тиші цюріхських безсонних ночей, дивлячись відсутнім поглядом через дорогу в чиюсь освітлену вуличним ліхтарем комірчину, він казав собі, що хоче бути добрим, чуйним, бути сміливим і розумним, хоч це не так і легко. А ще — бути коханим, якщо це не стане на заваді.
V
Яскраве світло з розчинених дверей заливало веранду головного корпусу, темно було тільки там, де чорні тіні від простінків, зливаючись із химерними тінями від металевих крісел, спадали вниз, на клумби з гладіолусами. Постать міс Уоррен спочатку мелькала серед інших, що сновигали з кімнати до кімнати, потім чітко вималювалася на дверях, щойно вона помітила Діка; світло впало на її обличчя, коли дівчина ступила на терасу, і вона винесла світло з собою. Вона йшла, ніби танцюючи, цілий тиждень у її вухах бриніла пісня літа з його розпашілим небом і яскравими затінками. А коли з’явився Дік, ця пісня зазвучала так лунко й переможно, що дівчині самій захотілося співати.
— Як поживаєте, капітане? — спитала вона, насилу відриваючи погляд, що немов потонув у його очах.— Може, посидимо тут? — Якусь мить вона постояла, озираючись довкола, не наважуючись знов заглянути йому в очі.— Сьогодні тепло, як улітку.
Якась жінка вийшла слідом за нею, огрядна коротуха, закутана в шаль, і Ніколь відрекомендувала її Дікові:
— Сеньйора ........
Франц залишив їх, пославшись на якісь справи, і Дік зсунув три крісла.
— Чудова ніч,— сказала сеньйора.
— Muy bella, [29] — підтвердила Ніколь і обернулася до Діка.— Ви надовго сюди?
— Цебто в Цюріх? Надовго.
— Перша по-справжньому весняна ніч,— зауважила сеньйора.
— На скільки ж?
— Принаймні до липня.
— А я їду звідси в червні.
— Червень тут — чудова пора,— озвалася сеньйора.— Червень ви краще перебудьте тут, а виїздіть у липні, коли настане спека.
— А куди ви поїдете? — спитав Дік у Ніколь.
— Ще не знаю — ми поїдемо вдвох із сестрою. Хочеться, звичайно, куди-небудь туди, де вирує справжнє життя, адже я згайнувала стільки часу. Та, може, мені порадять спершу пожити на тихому курорті, скажімо, на Комо. Чому б і вам не приїхати на Комо?
— Ах, Комо...— почала сеньйора.
З відчинених дверей долинув вступ до "Легкої кавалерії" Зуппе, і Ніколь, скориставшись з нагоди, підвелася. Дік подивився на дівчину, і молодість та краса її так вразили його, що він аж задихнувся від раптової хвилі почуттів. Вона всміхнулася зворушливою усмішкою, в якій була вся розгублена й безпорадна молодість світу.
— Під таку гучну музику важко розмовляти. Може, погуляємо трохи? Buenas noches, сеньйоро.
— Добраніч, добраніч.