— Отямся. Встань...
Розмері з вітальні почула, як грюкнули двері ванної. Вона вся трусилася; тепер вона знала, що побачила Вайолет Маккіско у ванній на віллі "Діана". Задзвонив телефон, вона зняла трубку й мало не скрикнула від радості, почувши голос Колліса Клея; він дзвонив до неї в номер, а потім здогадався подзвонити сюди. Вона попросила його піднятися нагору й почекати, поки вона надягне капелюшок,— їй страшно було самій заходити до своєї кімнати.
КНИГА ДРУГА
I
Навесні 1917 року, коли доктор Річард Дайвер уперше приїхав до Цюріха, йому було двадцять шість років — чудовий вік, найкраща доба парубоцтва, для Діка не потьмарена навіть тим, що в світі точилася війна, бо він уже тоді являв собою надто велику цінність, надто значне капіталовкладення, щоб пускати його на гарматне м’ясо. Згодом, через багато років, йому почало здаватися, що і в затишку швейцарських курортів він жертвував собою; а втім, він так і не утвердився в цій думці, а тоді, в 1917-му, тільки сміявся й ніяково казав, що особисто його війна оминула. До Цюріха він прибув за наказом начальства — закінчити освіту й здобути вчений ступінь.
Швейцарія була островом, який з одного боку омивали буремні хвилі, що набігали з Горіції, а з другого — водоверті, що народжувалися на Соммі та Ені. В той час здавалося, що серед іноземців, якими кишіли кантони, більше підозрілих осіб, ніж справжніх хворих, але тут можливі були тільки припущення, бо типи, що перешіптувалися в темних закутках бернських та женевських кафе, могли бути й скупниками діамантів чи комівояжерами. Проте всі добре бачили, як між прозорими Невшательським та Баденським озерами зустрічаються й розминаються довжелезні поїзди, набиті сліпими й безногими, смертельно покаліченими обрубками людей. На стінах пивниць і у вітринах магазинів ще висіли яскраві плакати 1914 року, що засвідчували готовність швейцарців захищати свої кордони: воїни, молоді й старі, люто дивилися з висоти гір на примарні орди французів та німців. Ці плакати мали надихати швейцарців, нагадуючи їм про те, що й вони нюхали якщо не порох, то чад ура-патріотизму перших днів війни. Різанина тривала, плакати вицвітали, і коли Сполучені Штати встряли у війну, нікого це не здивувало так, як європейську сестру заокеанської республіки.
Доктор Дайвер на той час уже встиг побачити війну здалеку: 1914 року він навчався в Оксфорді як родсівський стипендіат від штату Коннектікут. Повернувшись на батьківщину, він через рік завершив навчання в університеті Джона Гопкінса, а 1916 року, гнаний страхом, що великий Фрейд може загинути від авіаційної бомби, подався до Відня. Життя вже й тоді ледь жевріло в тому місті, але Дік спромігся роздобути трохи вугілля й гасу — досить для того, щоб, сидячи в кімнатці на Даменштіфтгассе, писати статті, які він потім знищив, а через деякий час відновив з пам’яті й поклав в основу книжки, що вийшла в Цюріху 1920 року.
В житті кожного з нас є пора, яку ми згадуємо з особливою любов’ю, пора героїчних звершень, і саме таким був той час для Діка Дайвера. Тоді він ще не здогадувався про силу власного магнетизму і вважав, що взаємна симпатія і приязнь є основою стосунків у кожному здоровому людському товаристві. Ще в Нью-Хейвені хтось якось назвав його Щасливець Дік, і це прізвисько запам’яталося йому.
— Ти щасливець, Діку, щасливець,— мурмотів він собі під ніс, кружляючи по кімнаті в останніх відсвітах каміна.— Ти знайшов-таки те, що треба, друже. Ніхто не знав, де треба шукати, а ти прийшов і знайшов.
На початку 1917 року, коли з вугіллям стало зовсім сутужно, Дік почав опалювати кімнату підручниками — їх у нього зібралося не менше сотні; та щоразу, кидаючи підручник у камін, він відчував радісне піднесення, бо знав, що увібрав у себе зміст тієї книжки і навіть через п’ять років зміг би скласти її конспект, якщо на той час вона ще буде чогось варта. Коли килимок з підлоги, накинутий на плечі, вже не рятував від холоду, він сідав перед каміном і спалював підручники з тією безтурботністю вченого, яка найбільш близька до райського блаженства, безтурботністю, що, однак, як ми побачимо далі, скоро мала скінчитися.
А поки що йому гріх було б нарікати на життя — неабиякою мірою завдяки здоров’ю, загартованому вправами в спортивному залі Нью-Хейвена та купанням у зимовому Дунаї. В кімнаті він мешкав з Елкінсом, другим секретарем посольства; іноді до них навідувалися дві гарненькі дівчини — гостини ці зводилися, проте, до чаювання, так само як і його нечасті візити до посольства. Спілкування з Едом Елкінсом уперше примусило його засумніватися в глибині власних розумових процесів; йому здавалося часом, що вони не так уже й відрізняються від тих, що точаться в голові Елкінса, Елкінса, який міг назвати всіх захисників нью-хейвенської футбольної команди за останні тридцять років.
"А Щасливцеві Діку ніяк не можна бути таким-от самовдоволеним піжоном; цілісність вдачі йому протипоказана, він повинен мати якусь щербину. І треба, щоб саме життя лишило на ньому рубці; хвороба, чи нещасливе кохання, чи комплекс неповноцінності — це все не те, хоч і непогано було б попрацювати над собою і наново вимурувати зруйновану частину будівлі так, щоб вона стала ще кращою".
Він кепкував із себе, за такі розумування, називав їх гучними фразами й "американськими витребеньками" — бо вважав марнослів’я, не підкріплене працею мозку, суто американською рисою. Але він добре розумів, що цілісність його вдачі пояснюється тільки браком життєвого досвіду.
"Одного тільки можу тобі побажати, дитино моя,— каже фея Чорна Паличка в "Троянді й каблучці" Теккерея,— трошки нещастя".
А іноді він спростовував власні аргументи: "Чи ж я винен, що Піт Лівінгстон того дня сховався в роздягальні і всі ми ноги виходили, шукаючи його, але так і не знайшли? І стипендію одержав я, хоч і не мріяв про неї, бо не мав ніяких знайомств. Піт був найкращою кандидатурою, його висунули цілком заслужено, і не він, а я мав тоді ховатися в роздягальні. Може, я й сховався б, якби міг подумати, що маю бодай якісь шанси. А втім, Мерсер недаремно внадився до мене того останнього місяця. Його відвідини означали, що і в мене є шанси, і я це знав. І був би останнім дурнем, якби сам усе зіпсував, вигадавши собі якийсь "комплекс".