XV
— Що саме ви хочете закинути? — спитала Розмері в таксі, серйозно заглядаючи Дікові в очі.
— Ет, пусте.
— Ви науковець?
— Я лікар.
— Та невже? — вона радісно всміхнулася.— Мій тато теж був лікарем. Але чому ж ви тоді?..
— Все дуже просто. Я не заплямував себе в зеніті слави й не переховуюся від суду людського на Рів’єрі. Просто я не займаюся приватною практикою. Хтозна, може, колись і доведеться.
Розмері підставила йому обличчя для поцілунку. Якусь мить він дивився на неї, наче не розуміючи. Потім, обнявши її однією рукою за плечі, потерся щокою об її гладеньку щоку й знову подивився довгим, уважним поглядом.
— Таке чарівне дівчатко,-сказав він серйозно.
Вона всміхнулася йому; її пальці, хоч сама вона й не помічала, перебирали лацкани його піджака.
— Я закохана в вас і в Ніколь. Це моя таємниця — я не можу навіть ні з ким говорити про вас, не хочу, щоб іще хтось знав, який ви чудовий. Ні, справді, я вас кохаю — вас обох.
Він чув це вже стільки разів — навіть слова були ті ж самі.
Раптом вона опинилася так близько, що він побачив тільки очі — вже не дитячі — і він поцілував її палко, безтямно, як дорослу.
Потім, прихилившись головою до його плеча, вона зітхнула.
— Я вирішила відмовитися від вас,— сказала вона.
Дік здригнувся: невже він дав їй привід вважати, що вона має на нього якісь права?
— Це нечесно,— спромігся він на грайливий тон.— Саме тоді, коли ви почали мене цікавити...
— Я так вас кохала...— Неначе це тривало роками. В голосі її тремтіли сльози.— Та-ак кохала...
Він мав би засміятися, але натомість почув власні слова:
— Ви вражаєте не тільки красою, але й якимсь дивним багатством емоцій. Вам віриш, коли ви вдаєте кохання, і віриш, коли ви прикидаєтесь несміливою.
У темному, схожому на печеру таксі, що пахло парфумами, купленими за порадою Ніколь, Розмері щільніше пригорнулася до нього. Він знав, що вона закохана в нього, але ні в очах, ні в губах її не було жаги — тільки легкий запах шампанського з уст. Вона ще дужче, відчайдушніше пригорнулася до нього, він знову поцілував її, і його остаточно витверезила невинність її губ, погляду, спрямованого не на нього, а в нічну темряву, в темряву всесвіту. Вона ще не знала, що найвищу насолоду відчуваєш серцем; згодом вона це зрозуміє і перейметься жагою, яка рухає світ — якби в ту мить він опинився поряд з нею, то взяв, би її без вагання й жалю.
У готелі її номер був майже навпроти номера Дайверів, ближче до ліфта. Біля своїх дверей Розмері раптом сказала:
— Я знаю, що ви не кохаєте мене, я на таке й не сподівалась. Але ви кажете, що я повинна була розповісти про свій день народження. Я розповіла, а тепер хочу, щоб ви зробили мені подарунок і зайшли на хвилиночку до мене. Я вам щось скажу. Тільки на хвилиночку.
Вони ввійшли, і він зачинив за собою двері. Розмері стояла зовсім близько до нього, але так, що вони не торкалися одне одного. Ніч знебарвила її обличчя, вона була зовсім бліда — біла гвоздика, забута після балу.
— Коли ви всміхаєтеся...— Він знову перейшов на жартівливо-батьківський тон; можливо, тому, що близько була Ніколь,— мені щоразу здається, що я побачу у вас щербинки на місці молочних зубів.
Та вона вже припала до його грудей і жалібно прошепотіла:
— Візьміть мене.
— Взяти вас? Куди?
Від здивування йому аж мову відібрало.
— Будь ласка,— шепотіла вона.— Прошу, зробіть зі мною... ну те, що роблять. То байдуже, якщо мені буде неприємно, напевно буде,— мені завжди бридко було навіть думати про це. Але тут зовсім інша річ. Я хочу, щоб ви це зробили.
Для неї самої було несподіванкою, що вона здатна говорити таке. Її устами промовляло прочитане, почуте, вимріяне за довгі роки навчання в монастирській школі. Та ще вона раптом усвідомила, що грає зараз одну з найбільших своїх ролей, і це її надихало.
— Так не можна,— повагом сказав Дік.— Це в вас говорить отой келих шампанського. Забудьмо краще цю розмову.
— О ні, ні! Я хочу цього. Зараз. Візьміть мене, навчіть мене. Я ваша й хочу бути вашою.
— А чи подумали ви, який удар це був би для Ніколь?
— Вона не дізнається. Та й це її не стосується.
Він лагідно вів далі:
— Ви забуваєте, що я люблю Ніколь.
— А хіба обов’язково треба любити тільки одну людину? Я от люблю свою маму і люблю вас — тільки вас ще більше. Тепер ще більше.
— ...і, нарешті, ніякої любові до мене у вас зараз немає, але вона могла б виникнути — потім. І ваше життя, ще не розпочавшись як слід, пішло б шкереберть.
— Ні, обіцяю, що ми вже більше не побачимося. Я викличу маму, й ми відразу ж повернемося до Америки.
Дік пустив це повз вуха, бо надто добре пам’ятав юну свіжість її губ. Він перейшов на інший тон:
— Усе це тільки скороминущий растрій.
— Ні, ні! І я не боюся, навіть якщо буде дитина. Поїду до Мексіки, як одна дівчина з нашої студії. Боже, я й гадки не мала, що зі мною може бути таке. Мені завжди бридко було, коли мене цілували по-справжньому.— Вона й досі вірила, очевидно, що це повинно статися.— В декого з них були такі великі хижі зуби, але ви не такий, ви зовсім інший, ви чудовий. Будь ласка, зробіть це...
— Ага, збагнув: ви просто гадаєте, що бувають якісь особливі поцілунки, і хочете, щоб я поцілував вас саме так.
— Навіщо ви кепкуєте з мене — я не дитина. Я знаю, що ви не кохаєте мене.— Вона якось знітилася, пригасла.— Не сміла навіть сподіватися на це. Певно, для вас я — ніщо.
— Дурниці. Для мене ви ще просто дівчинка.— Подумки він додав: "...яку довелося б навчати надто багатьох речей".
Розмері мовчала, швидко дихаючи. Дік додав:
— До того ж, у таких речах принцип "сказано — зроблено" не діє.
Вона похнюпилася, ображена й розчарована. Дік машинально почав був: "Краще нам з вами просто...",— але затнувся, пройшов слідом за нею до ліжка й сів поряд. Вона заплакала, а його раптом охопило збентеження — ні, не сумнів, чи правильно він повівся, бо інакше повестися було б немислимо,— а якийсь душевний неспокій, і на мить самовладання, ця гнучка основа його рівноваги, зрадило його.
— Я знала, що ви не захочете,— схлипнула Розмері.— Знала і все ж сподівалася.
Він підвівся.
— На добраніч, дитинко. Шкода, що так вийшло. Забудьмо про все, гаразд? — І додав голосом, яким колись при вечірніх обходах заспокоював хворих: — Вам ще будуть освідчуватися стільки чоловіків, а колись ви й самі покохаєте і радітимете, напевно, що перше кохання зустріли незайманою і тілом, і душею. Трошки застарілий погляд, чи не так?