Ерл Брейді запропонував спуститися вниз, до парапету, але Розмері вирішила, що час уже і їй заявити свої права на Діка Дайвера, й лишилася чекати його, прислухаючись тим часом до суперечки між Маккіско та Барбаном.
— Чого ви надумали воювати проти радян? — питав Маккіско.— Адже вони здійснюють найбільший експеримент в історії людства! А Ріфська республіка чим перед вами завинила? Як на мене, якщо вже виявляти геройство, то на боці тих, хто воює за справедливу справу.
— А як визначити, чия справа справедливіша? — сухо спитав Барбан.
— Ну, це кожній розумній людині ясно.
— Ви комуніст?
— Я соціаліст,— відповів Маккіско,— і співчуваю Росії.
— А я — солдат,— чемно всміхнувся Барбан.— Мій фах — убивати людей. Я бився з ріфами, бо я європеєць, а з комуністами б’юся тому, що вони зазіхають на мою власність.
— Ну, це вже така обмеженість...
Маккіско озирнувся, шукаючи спільників, щоб разом з ними підняти на глум Барбана, але нікого не побачив. Він не розумів того, з чим зіткнувся в Барбані — ні мізерності його запасу ідей, ані складності традицій, на яких його виховано. Що таке ідеї, Маккіско знав, і, пізнаючи світ, навчався розбиратись у дедалі більшій їх кількості; але, опинившись віч-на-віч з людиною, яку він подумки назвав "йолопом", людиною, що, не висловивши жодної вагомої думки, не дала йому, однак, відчути власної вищості, Маккіско поспішив заспокоїти себе висновком, що Барбан — кінцевий продукт віджилого світу, а отже, й нічого не вартий. Від зустрічей з представниками американської аристократичної еліти Маккіско виніс враження, що найтиповішими рисами її є незграбний, дешевий снобізм, хизування власним неуцтвом і цинічна брутальність, запозичені в англійців, але без урахування тих чинників, які надають змісту англійському філістерству й англійській грубості,— й перенесені до країни, де навіть щонайменші знання й мінімальна ввічливість цінуються більше, ніж деінде,— власне, ті риси, квінтесенцією яких став так званий "гарвардський стиль" початку століття. Одного з таких аристократів він побачив у Барбані, а що напідпитку він забув про свій страх перед такими людьми, то це неминуче мало завести його в халепу.
Розмері було чомусь соромно за Маккіско. Вона сиділа зовні спокійна, але внутрішньо палала бажанням швидше побачити Діка Дайвера. З її місця за столом, де, крім неї, лишилися тільки Барбан, Маккіско та Ейб, їй видно було стежку, обсаджену миртом і папороттю, а за ними — терасу. Замилувавшись профілем матері, що виник на тлі освітлених дверей, Розмері хотіла була підвестися й піти до неї, але з будинку саме примчала задихана місіс Маккіско.
Її аж розпирало від збудження. Вже з того, як вона мовчки витягла стілець, сіла і, втупившись у порожнечу, поворушила губами, видно було, що ця жінка вщерть повна новинами; тож не дивно, що погляди присутніх звернулися до неї, а її чоловік запитав:
— Що сталося, Вай?
— Ох, любий...— почала вона і, обвівши всіх очима, зупинила їх на Розмері.— Ох, люба... Ні, не можу. Страшно й казати.
— Ви серед друзів, заспокойтеся,— сказав Ейб.
— Ох, любі мої, там нагорі я побачила таке...
Таємниче похитавши головою, вона замовкла, і то вчасно, бо Барбан підвівся й сказав їй ввічливо, але рішуче:
— Я б не радив вам виносити на люди те, що ви бачили в цьому домі.
VIII
Вайолет голосно, тяжко зітхнула й спробувала надати своєму обличчю спокійнішого виразу.
Нарешті повернувся Дік; відразу все зрозумівши, він розділив Барбана й подружжя Маккіско — завів з Маккіско розмову про літературу, виказуючи сміховинну необізнаність і даруючи, таким чином, співрозмовникові те, чого тому бракувало — хвилинну можливість втішитися почуттям власної вищості. Інших він попросив перенести свічники до будинку, а хто ж відмовиться від приємності пронести темним садом вогник свічки, до того ж на прохання такого люб’язного господаря? Розмері теж несла один із свічників, терпляче відповідаючи Ройялу Дамфрі на нескінченні розпити про Голлівуд.
"Тепер я заслужила право побути з ним удвох,— думала вона,— і він повинен розуміти це, бо хіба ж він не живе за тими ж законами, яких навчила мене мати?"
Розмері не помилилася. Незабаром він поманив її за собою, і вони подалися геть від будинку, до парапету. Вона не відчувала східців під ногами, а ніби перелітала то на довшу, то на коротшу відстань, ледь відштовхуючись від них.
Біля парапету вони задивилися на Середземне море. Далеко внизу останній екскурсійний катер з островів Лерен плив по затоці, немов випущена в небо повітряна куля на святі Четвертого липня. [3] Він пропливав між чорних островів, м’яко розрізаючи темні хвилі.
— Тепер я розумію, чому ви так любовно говорите про свою матір,— сказав Дік.— Вона ставиться до вас як справжній друг. В Америці небагато, мабуть, таких матерів.
— Моя мама — найкраща в світі,— палко промовила Розмері.
— Я поділився з нею одним задумом... Вона мені сказала, що ви ще не вирішили, скільки пробудете у Франції,— це залежить від вас.
"Це залежить від вас",— мало не вихопилось у Розмері.
— Отож, оскільки тут уже скінчилося...
— Скінчилося? — перепитала Розмері.
— Тобто скінчився сезон, тут, на Рів’єрі. Минулого тижня поїхала сестра Ніколь, завтра їде Томмі Барбан, у понеділок — Ейб та Мері Норти. Може, цього літа нас чекає ще багато приємних розваг, але вже не тут. Я не люблю довгих проводів — як уже кінчати, то на веселій ноті! — тому і влаштував цю вечірку. А задум у мене ось який: ми з Ніколь їдемо в Париж проводжати Ейба Норта, він повертається до Америки. Може б, і ви поїхали з нами?
— А що сказала мама?
— Їй ця ідея сподобалася. Каже, що сама вона не поїде, бо не хочеться, але вас відпустить.
— Я не була в Парижі, відколи стала дорослою,— сказала Розмері.— З вами я туди — хоч зараз!
— От і чудово.— Чи їй здалося, що в голосі його задзвенів метал? — Бачите, ви всіх нас полонили, щойно з’явилися на пляжі. Ви повні життя, Ніколь відразу сказала, що це ознака артистичної вдачі. Це не та енергія, яка вдовольняється товариством однієї людини чи навіть якоїсь ізольованої компанії.
Внутрішній голос застеріг її: він поволі намагається підштовхнути її під крильце Ніколь, і, опираючись цьому, вона промовила не менш твердо: