Незнайко й Кнопочка стали на крутому бережку, з якого було видно й ліс, і річку, й міст через річку, й усе Квіткове місто. Вранішнє сонечко позолотило дахи будинків, і вони світились оранжевим світлом, наче самі собою.
— Гарно в нашому Квітковому місті! — вигукнув, замилувавшись цією картиною, Незнайко. — А було б іще краще, коли б у нас побудували такі самі великі, красиві будинки, як у Сонячному місті.
— Бачиш, чого захотів! — засміялася Кнопочка.
— Та були б у нас парки, театри й веселі містечка! Та їздили б по вулицях автомобілі, автобуси й атомні автостільчики!
— Але ж жителі Сонячного міста трудилися, щоб зробити все це, — відповіла Кнопочка. — Саме нічого не зробиться.
— Але ж і ми можемо трудитися, — сказав Незнайко. — Якщо всі дружно візьмуться, то багато можуть зробити. Ось поглянь, ми всі взялись і побудували через річку міст. А один коротулька хіба побудував би? Звичайно, шкода, що в нас чарівної палички нема. Можна було б тільки махнути — й усе місто було б, як Сонячне.
— От і видно, Незнайку, що ти ані крапелиночки не порозумнішав. Ти завжди мріятимеш про чарівну паличку, щоб як-небудь прожити без труда, щоб усе за щучим велінням робилося. А я, наприклад, аніскілечки не шкодую за цією паличкою. Адже чарівна паличка — це велетенська сила, й коли така сила попаде в руки не дуже розумному коротульці, як-от тобі, то замість користі може вийти сама тільки шкода. Я на твоєму місці побажала б собі замість чарівної палички трошки розуму. В кого розуму досить, тому й чарівної палички не потрібно.
— Ну, Кнопочко, я ж не шкодую за чарівною паличкою! Просто я думав, що ти шкодуєш. Чому ж ти дорікаєш мені?
— Тому, що я хочу, щоб ти був хорошим.
— Як? — викрикнув Незнайко. — І ти теж хочеш?
— Еге ж. А хто ж іще цього хоче?
— Ну, є тут у мене одна подружка.
— Подружка? — здивувалася Кнопочка. — Яка ще подружка?
— Та така, наче ти. Теж весь час дорікає мені. Каже, що хоче, щоб я був кращим.
— І давно ти з нею дружиш?
— Давно.
Кнопочка ображено надула губки й одвернулася від Незнайка. Потім сказала:
— Який же ти нехороший, Незнайку! Ти потайний. Ми вже стільки дружимо з тобою, а ти ніколи не казав, що дружиш із кимось, крім мене. Дружи, будь ласка! Я хіба проти? Я не, проти! Але чому ти мені не сказав?
— Та що тут ще казати? Я і не дружу особливо. Вона сама до мене причепилась.
— Ой, не бреши, не бреши, Незнайку! — пригрозила Кнопочка пальцем. — Ти скажи краще, як її звуть?
— Кого?
— Ну її, твою подружку.
— А-а, її!.. Ну, її звуть совість.
— Яка Совість? — здивувалась Кнопочка. — А-а, совість!
Кнопочка весело засміялася, потім поклала свої руки на плечі Незнайка й, поглянувши йому прямо в очі, сказала:
— Ой, який же ти смішний, Незнайку! Смішний — і все-таки хороший. Ти, мабуть, і не знаєш, який ти хороший!
— Який я хороший! — знітившись, сказав Незнайко. — Це тобі, напевно, тільки так здається.
— Чому тільки так здається? — спитала Кнопочка.
— Ну… — зам'явся Незнайко. — Просто ти, мабуть, закохалася в мене — от і все.
— Що? Я? Закохалася? — спалахнула Кнопочка.
— Ну, так, а що тут такого? — розвів Незнайко руками.
— Як — що такого? Ах, ти… Ах, ти… — Від обурення Кнопочка не могла говорити й мовчки затрясла в Незнайка перед носом міцно стиснутими, кулачками. — Між нами все тепер скінчено! Все-все! Так і знай!
Вона повернулась і пішла геть. Потім зупинилась і, гордо глянувши на Незнайка, сказала:
— Дивитися не можу на твою придуркувату, усміхнену фізіономію, от!
І вона пішла. Незнайко знизав плечима.
— Бач, яка штука вийшла! А що я сказав такого? — пробурчав він і теж пішов додому.
Так закінчилася мандрівка Незнайка до Сонячного міста.