Кожна держава запрограмувала комп'ютерні збройні інкубатори по-своєму і тримала це в таємниці. Але від японців, таких тихих та божих на перший погляд, а насправді вдивовижу хитромудрих я міг чекати будь-яких несподіванок. Професор Хакагава, член нашої групи на базі, теж, мабуть, не знав" у що розвинулися праличинки японської зброї, але приязно застеріг мене, щоб я був напоготові і не давав ввести себе в оману. Я не знав, як відрізнити оманливе од справжнього, отож простував собі підтюпцем пласкою та понурою місячною рівниною. Лише ген там, на виднокраї, височів приземкуватий вал величезного кратера. Вівіч, Хакагава та всі інші були страшенно задоволені, бо, мовляв, телевізійне зображення, яке передавали ретранслятори на Землю, було гостре, мов бритва.
Через годину подорожі я помітив серед безладно розкиданих, засипаних піском різних брил якісь невисокі паростки, обернуті до мене. (Вони були схожі на зів'яле картоплиння). Я спитав, що мені з тим бадиллям робити, але ніхто на базі не хотів вирішувати за мене. А коли я почав наполягати, то одні визнали, що робити щось конче треба, а інші вирішили, що краще не робити нічого. Тоді я нахилив свій кентаврячий торс над чималою купою тих заростів і спробував одірвати одну гнучку стеблину. Нічого страшного не сталося. Отож, тримаючи бадилину в жмені, я підніс її до очей. Вона почала звиватися, як гадина, й міцно обхопила моє зап'ястя. Я пробував і так і сяк порозумітися з нею і, зрештою, виявив, що коли її легенько погладжувати, точніш лоскотати пальцем, то вона відпускає мою руку.
Взагалі-то, це, мабуть, дурниця — пробувати заговорити з картоплинням (хоча я знав, що воно нічого спільного з бараболею не має), але все-таки спробував.
Я не сподівався на відповідь і не дістав її. Тоді я полишив ці химерні пагони й посунув далі. Навколишній краєвид скидався на занедбані поля якихось овочів, і був трохи схожий на сільський. Я однак щомиті очікував нападу і навіть провокував ці псевдоовочі: толочив їх копитами (такий, власне, вигляд мали мої черевики. Якби мені було треба, я міг перетворити їх і на ратиці).
Невдовзі я опинився біля довгих грядок інших мертвих заростів. Перед кожною грядкою стояв великий щит з гігантським написом STOP! HALT! СТОЙ! — і відповідниками десь іще двадцятьма іншими мовами, малайською та давньоєврейською включно. Не звертаючи уваги на ці попередження, я заглибився у насадження. Трохи далі над самим грунтом роїлися малесенькі блідо-блакитні мушки. Вздрівши мене, вони почали складатися у літери: DANGER! ОПАСНОСТЬ! GEFAHR! NIEBEZPIECZENSTWO! DANGER! YOU ARE ENTERING JAPANESE PINTELOU!
Я зв'язався з базою, але ніхто, навіть сам Хакагава, не знав, що означає оте PINTELOU, і я втрапив у першу халепу, бо коли зайшов у ці літери, що тремтіли над піском, вони почали обліпляти мене і лазити по мені, мов мурашки. Проте ніякої шкоди вони мені не робили, отож я відмахувався від них хвостом, (він уперше став мені в пригоді). Після цього я побіг далі, намагаючись рухатися борозною, між грядками, аж поки досяг схилу великого кратера. Зарості поволі спускалися в щось подібне до тріщини, а далі переходили у справжню широку ущелину. Розпадина була глибочезна, я не міг побачити її дна — вона повнилася чорним місячним мороком.
Несподівано з провалля просто на мене виїхав танк — плескатий і величезний. Він голосно скреготав і гуркотів широкими гусеницями, і це було страшенно дивно — адже на Місяці немає атмосфери, яка проводить акустичні хвилі. І все ж я чув отой гуркіт, чув навіть, як під сталлю траків хряскотить жужелиця. Танк сунув просто на мене. За ним ціла колона інших. Я б охоче дав їм дорогу, та у вузькому перешийку не було куди відступити. Я вже хотів перетворитися на хмару пилу, аж тут перший танк пройшов крізь мене, мов імла. Тільки на якусь мить на мене немовби найшла легенька тінь. Я зрозумів, що це знову якісь видива, міражі, і спокійнісінько пропустив крізь себе решту танків. За танками розгорнутим цепом ішли солдати. Так, звичайнісінькі вузькоокі солдати з автоматами навпереваги. Серед них виступав офіцер з шаблею. В руці він тримав прапора, на якому червоніло сонце. Усі вони пройшли крізь мене, як дим, і знову ущелина спорожніла.
У проваллі зовсім посутеніло і я ввімкнув рефлектори. Чи пак, то були так звані "освітлювачі", які облямовували мої очі. Я рухався набагато повільніше, але врешті підійшов до війстя печери, закиданого старим залізяччям. Склепіння печерне було досить низьке, і щоб не нахилятись, я обернувся на кентавра-таксу. Це звучить як нісенітниця, але якнайточніше відповідає дійсності. Ноги мої зробилися такі коротенькі, що я мало не волочив живота по кам'яній долівці.
Я пробирався вглиб місячного підземелля, туди, де ще не ступала нога людини. Правду кажучи, й мої ноги не можна було назвати людськими у повному розумінні цього слова. Вони роз'їжджалися й ковзали на слизькій жорстві, я раз у раз спотикався, отож згадав про свої можливості, і враз перетворив їх на лапи "на подушках". Тепер вони щільно прилягали до підлоги — немов ступні лева чи тигра.
Я вже зовсім призвичаївся до свого нового тіла, але ніколи було розбиратися у цих незвичних відчуттях і я просувався вперед, освітлюючи шорсткі стіни неглибокої печери, аж поки шлях мені перепинили грати. Вони загородили увесь прохід.
"Ці японці до біса ґречні — он як вони зустрічають непроханих гостей!" — майнуло в голові, коли під самою стелею я побачив черговий величезний напис: NO ENTERING! DO NOT TRESPASS THIS BARRIER! KEIN DURCHGANG! ПРОХОДА НЕТ! NE PAS SE PANCHER EN DEHORS! PERICOLOSO! ОПАСНО! GEFÄHRLICH!
За ґратами фосфорично мерехтів череп зі схрещеними кістками й підписом DEAT IS VERY PERMANENT . Однак, і ці перестороги не спинили мене. Я розпорошився, просочився крізь грати й знов ущільнився з протилежного боку.
Тепер, замість кам'яного коридора, переді мною простягався овальний тунель зі світлим, схожим на керамічне облицювання. Я постукав по стіні пальцем — на ній виріс маленький горбок, який вмить розплескався в табличку з написом MANE TEKEL UPHARSIN ! Я зрозумів — жартам кінець. Недарма ж мене застерігали щокроку! Та коли вже я заліз у таку глибочінь, то повертатися з півдороги було просто смішно. Отож я сунув далі на своїх тихоступах, і хвіст м'яко волочився за мною, готовий щохвилини мені допомогти.