Невидимець

Сторінка 39 з 41

Герберт Джордж Уеллс

— Докторе Кемпе! — гукнув він удруге.

Другий полісмен почав через силу зводитись на ноги. Нарешті таки встав. Раптом на кухонних сходах ледве чутно зашльопали босі ноги.

— Г-ех! — скрикнув перший полісмен і запустив кочергу, яка влучила в маленький газовий ріжок.

Спершу він побіг переслідувати Невидимця, а потім передумав і ввійшов до їдальні.

— Докторе Кемпе! — почав він і враз спинився.— Доктор Кемп — герой,— промовив він до свого колеги і глянув через його плече.

Вікно їдальні стояло широко розчинене, і ні покоївки, ні доктора Кемпа в кімнаті не було.

Думку свою про Кемпа другий полісмен висловив стисло, але промовисто.

XXVIII. ЦЬКУВАННЯ ЛОВЦЯ

Містер Гілас, власник сусідньої вілли, спав у себе в альтанці, коли почалась облога Кемпового будинку. Містер Гілас належав до тієї стійкої меншості, яка відмовлялася вірити в "усі ці безглузді вигадки" про невидиму людину. Дружина ж його, як не раз вона йому пригадувала потім,— вірила. Проте він наполіг на своєму; погуляв у саду — так, немов ніде нічого не сталося, а вдень, за своїм звичаєм, ліг там поспати. Поки Невидимець трощив вікна, він спав і раптом прокинувся з дивною певністю, що десь щось негаразд. Містер Гілас глянув на будинок Кемпа, протер очі і глянув ще раз. Потім він спустив ноги на землю, сів і став дослухатися. Згадав чорта, але дивне видовище не зникало. Будинок виглядав так, ніби його покинули багато тижнів тому... і покинули після запеклого бою. Всі шибки були повибивані. Крім кабінету на мезоніні, геть усі внутрішні віконниці були позачинювані.

— Можу побожитися, що там,— містер Гілас глянув на годинника,— двадцять хвилин тому все було гаразд.

Він міркував над цією загадковою пригодою, а вдалині тим часом бряжчали шибки. Поки містер Гілас сидів, роззявивши рота, сталася ще дивніша річ. Віконниця в їдальні Кемпового будинку раптом відчинилася, і в отворі вікна замаячіла покоївка в капелюшку й пальті, квапливо силкуючись підняти віконну раму. Потім поруч з нею показався чоловік — доктор Кемп — і став допомагати їй. Через секунду вікно відчинилося, покоївка вистрибнула надвір, кинулась уперед і зникла в кущах. Містер Гілас устав, запально вигукуючи якісь безладні слова з приводу цих предивних подій. Він бачив, як Кемп зліз на підвіконня, стрибнув униз і, якось ніби крадькома, пробіг доріжкою, що була обсаджена кущами. Потім він зник за кущем і знову з’явився. Тепер він дерся на паркан, що виходив у відкрите поле, вмить перехопився через нього і щодуху помчав схилом униз до вілли містера Гіласа.

— Боже! — скрикнув вражений страшною думкою містер Гілас.— Та це ж та тварюка, Невидимець! Виходить, все це — правда!

Подумати таке означало для містера Гіласа — діяти, і його куховарка, що стежила за ним з горішнього вікна, здивовано побачила, як він із швидкістю дев’яти миль на годину побіг до будинку. Загрюкали двері, задзвонили дзвінки, і містер Гілас несамовито закричав:

— Зачиняйте двері, вікна! Зачиняйте все! Невидимець іде! Одразу ж по всьому будинку розляглися вереск, накази й тупіт багатьох ніг. Містер Гілас сам побіг зачиняти вікна на веранду, і саме тоді над парканом виткнулась голова, плечі й коліна доктора Кемпа. Ще за мить Кемп перебіг через грядку спаржі і помчав тенісним майданчиком до будинку.

— Входити вам не можна,— попередив його містер Гілас, засуваючи засуви.— Я дуже вам співчуваю, розумію, що він женеться за вами, але входити вам не можна.

Кемпове обличчя, спотворене жахом, притислося до шибки, він почав шалено стукати й смикати за раму. Побачивши, що всі зусилля його марні, Кемп пробіг по веранді, перестрибнув через поручні й почав гатити молотком у бічні двері. Потім, вискочивши через бічну хвіртку, вибіг на шлях перед фасадом будинку. Наляканий містер Гілас дивився на нього з вікна, і тільки встиг Кемп зникнути, як грядку спаржі потолочили цього разу невидимі ноги. Тут містер Гілас дременув нагору і погоні більше не бачив, але, пробігаючи повз вікно на сходах, чув, як грюкнула бічна хвіртка.

Вибігши на шлях, Кемп, природно, подався вниз, тобто особисто відбув ті самі перегони, за якими чотири дні тому таким критичним поглядом стежив з вікна свого кабінету. Як для людини, що давно не вправлялася, він біг добре, і, хоч обличчя його було бліде й спітніле, розмірковував він цілком спокійно. Біг він широкими стрибками, і там, де дорога була нерівна, де лежали купи брукового каміння або блищало розбите скло, не звертав убік, даючи змогу босим ногам переслідувача вибирати іншу путь.

Вперше в житті Кемп виявив, що шлях той — надзвичайно довгий та безлюдний, а до передмістя, яке лежало під пагорбом,— страшенно далеко. Здавалося, ніколи не пересувався він так повільно і з такими муками, як тепер. Усі вілли, що спали під надвечірнім сонцем, були позачинювані й позамикані. Зроблено це з його власного наказу, але ж могли мешканці передбачити такі випадки, як цей! Вдалині почало зводитись місто, море зникло з очей; рухались люди. Ген унизу під’їхала конка. Якраз за нею знаходиться поліцейське управління. Чи не чує він чиїхось кроків за своєю спиною? Ні, це просто війнув вітер.

Люди внизу дивились на нього; двоє чи троє метнулися геть. Кемпові вже забивало дух. Конка була тепер зовсім близько. У "Веселих крикетистах" галасливо зачиняли двері. За конкою були стовпи й купи піску — там провадили дренажні роботи. Спершу Кемп хотів скочити у вагон конки й зачинитися там, а потім вирішив бігти до поліції. За хвилину він проминув "Веселих крикетистів", добіг до кінця вулиці і опинився серед людей. Кучер конки зі своїм помічником, вражені таким шаленим бігом, стояли поруч з розпряженими кіньми. Далі, з-за піщаних насипів, визирали здивовані обличчя землекопів.

Кемп трохи стишив біг, але, почувши кроки свого переслідувача, припустив знову. "Невидимець!" — крикнув він землекопам, невиразним жестом показуючи на щось, і, натхнений щасливою думкою, перестрибнув траншею. Тепер між ним і Невидимцем був чималий гурт людей. Передумавши ховатись у поліції, Кемп звернув у маленьку бічну вуличку, промчав повз візок зеленяра, на мить завагався біля крамниці з солодощами й побіг бульваром, що виходив на головну Гіл-стріт. Двоє чи троє дітлахів, що гралися на вулиці, зарепетували й кинулись урозтіч при його появі; стривожені матері, відчиняючи двері та вікна, щось спересердя кричали на нього. Він вибіг на Гіл-стріт, ярдів за триста від кінцевої зупинки конки, і побачив, що біжать, репетуючи, люди.