Вікарій та лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.
— Обіцяємо! — відповів містер Бантінг.
— Обіцяємо! — повторив за ним і лікар.
Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем випросталися на своїх стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.
— Сидіть, будь ласка, там, де й сидите,— сказав Невидимець.— Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кімнату,— вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому,— я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла бігати гола, але вечори — прохолодні. Мені потрібен одяг та й ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.
XII. НЕВИДИМЦЕВІ ВРИВАЄТЬСЯ ТЕРПЕЦЬ
З одної дуже прикрої причини, яка зараз стане ясною, наше оповідання доводиться тут знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні й містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що палив люльку біля воріт, ярдів за дванадцять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.
Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, розлігся голосний крик, а потім... усе стихло.
— Е-гей! — гукнув Тедді Генфрі.
— Е-гей! — відгукнулося з пивниці.
Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.
— Щось там негаразд,— сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.
З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.
— Щось сталося,— сказав Гол, а Генфрі підтакнув головою.
На них війнуло неприємним запахом хімікалій, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.
— Чи все там у вас гаразд? — постукавши у двері, спитав Гол.
Приглушена розмова враз увірвалася, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: "Ну, ні, не треба!" Потім раптом почулася метушня, стук перекинутого стільця і шум короткої боротьби. І знову тиша.
— Що там за дідько? — півголосом вигукнув Генфрі.
— Чи все у вас гаразд? — повторив містер Гол. Вікарій озвався якимось дивним уривчастим голосом:
— Цілком. Прошу... не перешкоджати.
— Дивно! — зауважив містер Генфрі.
— Дивно! — згодився містер Гол.
— Каже "не перешкоджати",— сказав Генфрі.
— Я не чув,— сказав Гол.
— І хтось сопів,— додав Генфрі.
Вони стояли, прислухаючись. У вітальні почали знову розмовляти швидко і притишено.
— Я не можу,— заявив містер Бантінг, підвищуючи голос.— Кажу вам, сер, я не хочу!
— Що таке? — спитав Генфрі.
— Каже, що не хоче,— пояснив Гол.— Але то ж він не до нас говорить, правда?
— Це насильство,— сказав у вітальні містер Бантінг.
— Насильство,— повторив Генфрі.— Я виразно чув.
— А хто це говорить тепер? — спитав містер Генфрі.
— Містер Кас, здається,— відповів Гол.— Ви що-не-будь розібрали?
Тиша. Долинали якісь неясні звуки.
— Здається, стягають зі столу скатертину,— сказав Гол.
За прилавком з’явилася місіс Гол. Чоловік знаком попросив її не галасувати й підійти до них, але місіс Гол була жінка завзята. Вона розкричалася:
— Чого ти стовбичиш там і прислухаєшся, Голе? Чи тобі роботи нема, та ще й у свято?
Містер Гол пробував усе їй пояснити мімікою та жестами, але уперта жінка ще більш розходилася. Тоді приголомшені Гол і Генфрі навшпиньки відступили до неї і, розмахуючи руками, взялися пояснювати їй, у чому річ.
Спершу місіс Гол зовсім відмовилась вбачати щось незвичайне в тому, що почула, а потім звеліла Голові мовчати, поки розповідатиме Генфрі. Вона схильна була вважати все це за дрібницю,— може, там просто пересували меблі.
— Я чув, як він казав "насильство",— запевняв Гол.
— І я чув те саме, місіс Гол,— ствердив Генфрі.
— А може...— почала місіс Гол.
— Ш-ш! — прошипів містер Тедді Генфрі.— Чи це не вікно відчиняють?
— Яке вікно? — не зрозуміла місіс Гол.
— Вікно у вітальні,— пояснив Генфрі.
Всі пильно дослухалися. Місіс Гол, не бачачи нічого, дивилась просто себе на світлий отвір дверей заїзду, на білу залюднену дорогу і на фасад Гакстерової крамниці, залитий червоним сонцем. Раптом у Гакстера відчинились двері, і сам він вискочив на вулицю, жестикулюючи і вирячивши від подиву очі.
— Гей! — зарепетував Гакстер.— Держи злодія! — Він перебіг вулицю і зник за ворітьми двору.
Водночас із вітальні почувся гамір і стукіт вікна, що хтось зачиняв.
Гол, Генфрі і всі, хто був у буфеті, висипали стрімголов на вулицю. Вони побачили, як хтось метнувся за ріг, у напрямі поля, а містер Гакстер виконав у повітрі складний стрибок і впав долі. Люди на вулиці здивовано зупинялися, а дехто й собі кинувся бігти.
Містер Гакстер лежав нерухомо, Генфрі нахилився глянути, що з ним сталося, а Гол і двоє робітників з буфету, вигукуючи щось нерозбірливе, підбігли до рогу й побачили, як містер Марвел зникав за церковним парканом. Дійшовши хибного висновку, що це й є невидима людина, яка раптом стала видимою, вони помчали слідом за Марвелом. Але не пробіг Гол і двадцяти ярдів, як голосно скрикнув від подиву і полетів сторчака, зачепившись за одного з робітників і потягши його за собою на землю. Його штовхнуло так, як штовхають під час гри у футбол. Другий робітник, обернувшись, подумав, що Гол просто спіткнувся, і побіг далі, але враз спіткнувся так само, як і Гол. Перший робітник, що силкувався встати, дістав такого стусана в бік, який звалив би й вола.
Коли він падав, з лугу, де відбувалося нове гуляння, показався цілий натовп. Попереду йшов власник тиру, огрядний чоловік у синій фуфайці. Він дуже здивувався, побачивши трьох людей, які в незвичайних позах борсалися на безлюдному шляху. Аж тут щось трапилось з його ногою, і він і собі покотився на землю, встигши підбити свого брата й компаньйона, який біг слідом за ним і теж шкереберть полетів униз. А тоді на них обох навалився людський натовп, що квапливо відкочувався назад: їх штовхали ногами, товкли коліньми, спотикалися через них і нещадно кляли.
Коли Гол, Генфрі та робітники вибігли з буфету, місіс Гол, навчена багаторічним досвідом, залишилася біля каси. Раптом двері з вітальні відчинилися, і з’явився містер Кас. Не дивлячись на господиню, він кинувся сходами вниз, вибіг надвір і зразу метнувся за ріг будинку.