Мама сказала, що не вважає розпутне життя приємним, у Тата ж були з цього приводу певні сумніви.
– Розпутне життя якось пов'язане з електрикою! – була твердо переконана Мюмля. – А ще гатіфнати вміють читати чужі думки, а це не є добре…
Потім розмову перевели на інше.
Мумі-тато кинув швидкий погляд на гатіфнатів. Ті знову замахали лапками. "Який жах!.. – подумав він. – Невже вони за допомогою лап відчитують мої думки? І тепер образилися…"
Тато гарячково намагався викинути з голови усі думки, стерти їх геть, забути все, що коли-небудь чув про гатіфнатів, але це було нелегко, бо саме тієї миті Тата не цікавило ніщо інше. Якби ж то він міг заговорити! Розмови так гарно відволікають від думок!
Проте ліпше не стане, якщо він відкине великі та небезпечні думки, а спробує рятуватися дрібними, доброзичливими. Гатіфнати могли би вирішити, що вони помилилися в ньому, що насправді він звичайнісінький домашній татко…
Тато Мумі-троля напружено вглядався у морський простір, де на місячній доріжці вимальовувався маленький скелястий острівець. Тато намагався думати цілком просто: острів у морі, місяць над островом, місяць пливе морем і кольори – чорно-чоренний, жовтий та густо-синій… Так він думав, доки зовсім заспокоївся, а гатіфнати перестали вимахувати лапками.
Острів, хоч і був маленький, зате високий. Горбкуватий і темний, він здіймався з води, дуже нагадуючи голову велетенського морського змія.
– Ми зійдемо тут на берег? – поцікавився Тато.
Гатіфнати не відповіли. Вони причалили до острова, кинувши швартовий трос, а якір закріпили у скелястій розколині. Не зважаючи на Тата, гатіфнати подряпалися угору стрімким берегом. Тато бачив, як вони принюхувалися до вітру, кланялися й махали лапками – усе це виразно нагадувало якусь змову, до якої йому було зась.
– Як собі хочете… – образився Тато, виліз із човна і подався за ними услід. – Якщо я питаю, чи ми зійдемо тут на берег, хоча й сам бачу, що зійдемо, то могли би відповісти. Хоч словом, лиш би я відчув, що я тут не сам.
Але це він сказав дуже тихо, сам до себе.
Скеля була стрімкою й гладкою. То був непривітний острів, який цілком недвозначно натякав, що не хоче, аби його турбували. На ньому не росли квіти, навіть мох не ріс – нічогісінько. Він лише з лютим виглядом стирчав із води.
Раптом Тато зробив страшенно неприємне і дивне відкриття – острів роївся крихітними червоними павуками, полчищами павуків. Здавалося, ніби чорні скелі вкриті червоним мерехтливим килимом. Ні один павучок не сидів на місці, вони гасали з неймовірною швидкістю, на яку лишень здатні були їхні лапки. Увесь острів немов ворушився і повз у місячному сяйві.
Татові аж млосно стало від огиди.
Він переступав з лапи на лапу, миттю підхопив свого хвоста, ретельно його обтрусивши, пильно розглядався навколо в пошуках хоч якогось вільного клаптика, однак павуки кишіли всюди.
– Я не хочу вас топтати, – бурмотів Тато. – Ото лишенько! І чому я не залишився у човні… їх надто багато і всі одного виду… так не буває у природі… Усі як один схожі між собою…
Мумі-тато безпомічно роззирався за гатіфнатами. Він помітив їхні силуети на самому вершечку гори. Один із них щось знайшов, але Татові не видно було, що саме.
Зрештою, йому було байдуже. Він подався назад до човна, струшуючи лапами, як кіт. Павуки дряпалися по ньому, і Тата ледь не вивертало від млості. Довгою червоною вервечкою вони вже лізли по швартовому канату, добралися й до бортових поручнів.
Мумі-тато забився у найдальший куток на кормі.
"Це мені лише сниться, – думав він. – Ось зараз зірвуся зі сну, розбуджу Маму і скажу: "Яке жахіття мені наснилося! Навколо павуки… ти собі навіть не уявляєш!.."
А вона відповість: "Бідолашний мій! Поглянь: ніде ні павучка! То був тільки сон…"
Гатіфнати поволі поверталися.
І вмить павуки, навіть найкрихітніші, присіли від жаху на задні лапки, і, розвернувшись, кинулися по швартовому канату назад, на суходіл.
Гатіфнати сіли в човен, відштовхнулися від берега. Вони виплили з чорної тіні острова на місячну стежину.
– Яке щастя, що ви повернулися! – з щирим полегшенням вигукнув Мумі-тато. – Я ж ніколи не вмів знаходити спільної мови з павуками. Вони такі крихітні, що з ними й не поговориш… Знайшли щось цікаве?
Гатіфнати мовчки зміряли його довгим місячно– жовтим поглядом.
– Я запитав, чи ви знайшли щось, – повторив Тато, густо почервонівши. – Якщо це таємниця, то й тримайте її при собі. Скажіть принаймні, чи знайшли хоч щось!
Гатіфнати лише стояли й дивилися на Тата. Урешті Мумі-татові урвався терпець, він увесь спаленів.
– Вам павуки подобаються? – закричав він. – Подобаються чи ні? Я хочу знати це негайно!
Серед глибокої тиші один гатіфнат виступив наперед із розпростертими лапками. Можливо, він щось сказав, а може, то вітер прошелестів понад водою.
– Вибачте, – невпевнено зронив Тато. – Я розумію…
Йому здалося, начеб гатіфнат пояснив, що вони не мають якогось особливого ставлення до павуків. Або висловив жаль з приводу чогось, чому неможливо зарадити. Може, з приводу того сумного факту, що гатіфнат і Мумі-тато ніколи не зможуть порозумітися й порозмовляти між собою. Можливо, гатіфнат був розчарований і вважав, що Тато поводився по-дитячому.
Стиха зітхнувши, Тато розглядав гатіфнатів уже без будь-якого захоплення. Тепер він побачив, що вони знайшли. То був маленький сувій із березової кори. Такі сувої скручує море й викидає на берег. Ото й усе. Його розгортають, як документ – всередині кора, біла й гладенька мов шовк, – та досить кору відпустити, вона знову згортається сувоєм. Зовсім як кулачок, у якому міцно затиснута таємниця. Мама, зазвичай, обертає такою корою ручку кавника.
Очевидно, у тому згортку було дуже важливе повідомлення. Але Тато вже втратив до нього інтерес. Він трохи замерз і скрутився клубочком на дні човна, щоб поспати.
Гатіфнати не відчувають холоду, лише електричні розряди.
І ніколи не сплять.
Тато Мумі-троля прокинувся на світанку. Йому затерпла спина, і він далі мерз. З-під крисів капелюха він бачив поруччя та сірий трикутник моря, яке то опускалося, то піднімалося, то знову опускалося. Його трохи нудило, він зовсім не почувався так, як мав би почуватися тато, який подався на пошуки пригод.