– Небагато. Може, посидиш зі мною?
– Та я лише проходив неподалік… – пробурмотів стиха Мумі-троль.
Друзі замовкли, але то була нова, незвична мовчанка, прикра й ніякова. Врешті Мумі-троль не стримався, запитав:
– Він світиться у темряві?
– Хто?
– Дракончик, ясна річ! Я собі подумав: цікаво знати, чи світиться таке крихітне створіннячко у темряві?
– Справді не знаю, – сказав Нюхмумрик. – Піди додому й подивися…
– Але ж я його випустив! Хіба він не прилітав до тебе? – аж скрикнув Мумі-троль.
– Ні, не прилітав… – відповів Нюхмумрик, припалюючи люльку. – Такі крихітні дракончики роблять усе, щоб їм лишень заманеться. То одне, то інше… Досить їм угледіти жирну муху, забувають про все, що знали й любили. Отаке-то воно з драконами, як бачиш! Ніщо їх не може втримати…
Мумі-троль надовго замовк, а тоді таки сів у траву поруч з другом.
– Мабуть, твоя правда. Добре, що він собі полетів геть! Так… Можливо, це було найправильніше рішення… Послухай, у тебе новий поплавок. Гарний має вигляд у воді… Червоний!
– Так, гарненький, – погодився Нюхмумрик. – Я й тобі зроблю такий самий. Ти ж прийдеш завтра до річки порибалити?
– Звичайно! Неодмінно прийду! – відказав Мумі-троль.
Гемуль, який любив тишу
Жив собі колись Гемуль, який працював у луна-парку, однак це зовсім не означає, що йому завжди жилося дуже весело. Він пробивав дірки у квитках відвідувачів, щоб вони могли розважитися в парку не більше одного разу. Уже лише це навіювало смуток, а окрім того, зважте, що цією справою Гемулеві доводилося займатися усе своє життя.
День у день Гемуль клацав пробивачкою, роблячи дірки у квитках, і мріяв, що він робитиме, коли нарешті піде на пенсію. На випадок, якщо хтось не знає, що таке пенсія, пояснимо: це коли в тиші та спокої можна робити усе, що душа забажає, але для цього треба стати достатньо старим. Принаймні так пояснювали родичі Гемуля.
Гемуль мав неймовірно велику родину, купу огрядних, галасливих, балакучих гемулів, котрі гупали одне одного по плечах і розкотисто реготали.
Уся родина спільно володіла луна-парком, та, окрім того, кожен мав своє заняття: хтось грав на тромбоні, хтось метав молот, або розповідав потішні історії, або лякав народ. Хоча ніхто не мав нічого злого на думці.
Гемуль не володів нічим, бо належав до "побічної лінії" родини, тобто був напівродичем. А ще він через свою скромність ніколи не вмів відмовити у проханні, тож довелося йому наглядати за дітьми, роздмухувати міхи каруселі та компостувати квитки.
– Ти самотній, тобі нічим зайнятися, – привітно усміхаючись, казали йому інші гемулі. – Така робота тебе підбадьорить: і серед людей будеш, і нам допоможеш.
– Але я ніколи не буваю самотній, – намагався переконати родичів Гемуль. – Я не встигаю бути самотнім. Надто багато тих, хто хоче мене підбадьорити. Вибачте, але мені би так хотілося…
– Гаразд, – уривали його родичі, поплескуючи по плечі. – Так і має бути! Жодної самотності, завжди У русі…
Гемуль далі пробивав квитки, мріяв про велику чудову мовчазну самотність і сподівався якнайскоріше постаріти.
У парку щовечора кружляли каруселі, гриміли духові інструменти, верещали від захвату капарулі, мудрики і мюмлі, злітаючи то вгору, то вниз на американських гірках. Дронт Едвард здобув першу нагороду у розбиванні порцелянового посуду. Навколо замріяного смутного Гемуля постійно танцювали й галасували, сміялися й сварилися, їли й пили, тож з часом Гемуль почав боятися веселощів тих, котрі здіймали стільки ґвалту.
Він спав у дитячій кімнаті гемуленят, яка була світла й затишна удень, а вночі, коли діти прокидалися й плакали, заспокоював їх, граючи на катеринці.
Окрім того, Гемуль допомагав по господарству, лагодив усілякий дріб'язок, що потребував працьовитих рук у будинку, переповненому гемулями. Він ні на мить не залишався на одинці з самим собою, навколо нього метушилися родичі, вони були в доброму гуморі, без угаву розповідали про все, що думали, що робили чи мали на меті зробити. Однак ніколи не намагалася дочекатися відповіді.
– Чи скоро я постарію? – запитав якось за обідом Гемуль.
– Постарієш? Ти? – зареготав його дядечко. – Ще нескоро! Не бери собі до голови! Кожен старий настільки, наскільки старим себе відчуває…
– Але ж я почуваюся неймовірно старим! – з надією в голосі мовив Гемуль.
– Гоп-скок, труляля! – урвав його дядечко. – Нині увечері влаштуємо феєрверк, щоб збадьоритися, духовий оркестр гратиме аж до сходу сонця.
Однак влаштувати феєрверк не вдалося, бо задощило, злива шаленіла всеньку ніч, і наступного дня, і увесь тиждень. Правду кажучи, дощ не вщухав вісім тижнів поспіль – такого ще ніхто ніколи не чув і не бачив. Луна-парк зів'яв і втратив барви, наче квітка. Він вицвів, поіржавів, покоробився і поступово почав сповзати з насидженого місця, бо збудували його на піску. Американські гірки зі стогоном осіли, каруселі кружляли самі собою посеред велетенських брудних калюж і, стиха дзеленькаючи, відпливали руслами нових річок, вимитих дощами.
Уся дітлашня – повзики, гризлики, мудрики та мюмлі – сиділи по домівках, приліпившись носиками до віконних шибок й дивлячись, як з дощем спливає липень, а разом з ним різнобарв'я та музика. Зала Кривих Дзеркал розсипалася на мільйони мокрих осколків, рожеві розбухлі від вологи паперові троянди з Будиночка Дивовиж пливли нивами. А з усіх-усюд долинав дитячий плач.
Діти доводили своїх мам і татів до шалу, бо неймовірно нудилися і сумували за втраченим луна-парком.
На деревах тріпотіли обшарпані вимпели та потріскані надувні кульки, Кімнату Сміху затопило багнюкою, триголовий крокодил подався до моря, _щоправда, дві голови відпали, бо були приклеєні.
А гемулі невимовно веселилися. Вони обліпили вікна, реготали й гупали одні одних по плечах, раз у раз горланячи:
– Диви! Он пливе завіса з Арабської Таємниці! А ген там понесло на хвилях танцювальний майданчик! Ой погляньте, на даху Чепурулі сидять п'ятеро летючих мишей з Кімнати Жахів! Ото потіха!
Веселі, як і завжди, гему лі вирішили замість луна– парку облаштувати ковзанку. Коли вода замерзне, ясна річ. І втішили Гемуля, що й там він зможе пробивати дірки у квитках.